Глава 4

     Набурмосений Хікару сидів біля багаття і спостерігав за грою полум'я. Маленьке вогнище ледве освітлювало майданчик перед розбитими воротами монастиря. У горах, практично на даху світу, вночі можна легко замерзнути. Рятувало тільки затишне житло або, як ось зараз, тепло вогню. Юнак важко зітхнув. Неочікувані зміни в житті страшенно його бентежили. Раніше було легко й комфортно відчувати себе простим гвинтиком у великому злагодженому механізмі Клану, ні про що особливо не замислюватися, а тільки виконувати вказівки старших. Звичайно ж, він сподівався колись з часом піднятися в ієрархії Клану на декілька сходинок вище. Але щоб ось так – відразу злетіти на немислиму ще вчора висоту і стати ледве не останньою надією людей у нескінченній боротьбі зі злом... Такого навіть у найсміливіших мріях не було.

   До кінця цього наповненого неймовірними подіями дня та щей увесь наступний, хлопцям довелося добряче попрацювати над відновленням монастирських будівель. Щось прибирали, щось намагалися підремонтувати. Зараз у чернечій обителі, завдяки їхнім зусиллям, майже ніщо не нагадувало про  трагічні події. А він увесь цей час просидів в стороні і нічого не робив. Мов принц якийсь. Що буде далі, Хікару не мав ні найменшого уявлення. І зараз ні в кого запитати. Наставник Іто досі не прийшов до тями, хоч новоспечений цілитель і заживив йому усі  пошкодження, отримані в бою. Правда, учителю нібито стало краще, і можна вже сподіватися що той скоро очуняє. В смертельному бою Іто найбільше постраждав. В інших  поранення давно підліковані і зараз вони відпочивають, відновлюючи сили.

   Хікару скривився від досади. Яким же він усе-таки був дурнем. Якби розповів про свої здібності раніше, зараз, можливо, знав би і вмів набагато більше. Юнак простягнув руку до вогнища. Від дотику язичка полум'я між пальцями спалахнула тьмяним світлом біла кулька розміром з лісовий горіх. Погравшись нею трохи, перекидаючи з руки на руку, Хікару зусиллям волі погасив її. Сиди тепер і думай, де її можна використати. Може, тільки дорогу освітити вночі, а може, й ворогові припечатати добряче можна або ще для чогось. Ех...

     До Хікару тихенько підійшов Ючі. Зараз він став кимось на зразок сполучної ланки між ним та іншими вихованцями.

     – Як ви там? – мляво поцікавився Хікару.

    Ючі тільки гмикнув. Він відразу сприйняв теперішній стан речей, а ось деяким їхнім спільним знайомим такий неймовірний поворот подій як сіль на рану.

     – Ми – нічого, нормально. Територія прибрана. Залишилось тільки з воротами щось зробити, хоч як-небудь їх підлатати. Загиблих ченців поховали. Старий навчив, як треба, – Ючі сумно зітхнув. – Шкода, що ти не можеш оживити померлого. Чернець розповідав, що всі вони були хорошими людьми.

      Хікару спохмурнів ще більше. Ось іще один камінчик у його город.

     – Чернець знає, чому на них напали?

    – Усе через той камінець. Нещодавно сталося щось катастрофічне, наче якийсь величезний вибух. Це зламало багатовіковий баланс у боротьбі світлих і темних сил у нашому світі... Ну, це так монах стверджує. Тепер будь-яка дрібниця може схилити чашу терезів на той чи інший бік. А цей маленький непоказний камінчик має дуже велику вагу в глобальному масштабі. Той, хто ним володіє, має величезну перевагу над ворогом. Та ти й сам бачив, на що він здатний у наших руках. На превеликий жаль, у лапах нечисті він схожим чином працюватиме проти людей. А демони ще й відчувають його здалеку. От, напевно, хтось із їхніх ватажків вирішив забрати у людей такий козир. У ченців є спеціальний амулет. Раніше камінь зберігали в ньому, й демони його не відчували. Але, як сказав чернець, старші брати дуже загордилися і більше не бачили небезпеки ні для каменю, ні для себе. Вони вирішили дістати його, щоб вивчити, за що й поплатилися. Ченці мали надію, що схованка у статуетці Будди виконуватиме ту ж функцію, що й амулет. Але помилилися. Як виявилося, смертельно помилилися. Тепер, щоб помістити камінь назад в амулет, потрібний спеціальний ритуал. Старий зараз цим і займається. Він зачинився в храмі і просив якийсь час його не турбувати.

     – Зрозуміло. А сержант що там? Лютує?

    – Він відмінний боєць і, як виявилося, нормальний дядько. А оскільки він у житті цінує тільки військову доблесть, то і ми в його очах тепер молодці, – засміявся Ючі і, трохи подумавши, додав: – Хоча, якщо чесно, мені здається, щось гризе його зсередини. Ніби він чогось не договорює.

    – Хіба мало таємниць може бути в людини, яка майже все життя прослужила в армії? – розсудив Хікару. – Сподіваюся, до нас це не має ніякого відношення.

     Знав би він, як помилявся у своїх міркуваннях.

    – До речі, чернець не говорив, з ким ми воювали? – зацікавився хлопець.

    – Та вони й самі не встигли толком зрозуміти. Хіба мало у світі нечисті?

    – Але, як я зрозумів з розповіді Хранителя знань, – обережно відповів Хікару, – в нашому світі є тільки одне джерело поширення цієї зарази. І воно начебто надійно прикрите нашими Вартовими.

    – Не можу навіть уявити ситуацію, в якій Варта проґавила б таку кількість тварюк. Швидше за все, є ще місця виходу демонів у наш світ. Місця, про які Клан не має ні найменшої уяви, – сумно відповів Ючі. – І як їх тепер знайти та перекрити?

    –  Думаю, організувати виявлення і нейтралізацію цих нових джерел – тепер найперший обов'язок ради Старійшин.

     – Ого, як ми заговорили, – посміхнувся Ючі. – Що робить з людьми влада.