Схід сонця Хікару з друзями зустрічав вже у дорозі. На чолі невеликої колони крокував Наставник Іто. Тепер тільки від нього залежало, як складеться подальша доля учнів. Хлопці йшли слідом мовчки. Їм було про що подумати. У вухах іще звучали напутні слова князя Міямото:
– Усю необхідну інформацію ви отримали. Порада наостанок – добряче подумайте. Зараз ви ще можете вільно обирати між сповненим небезпеки життєвим шляхом воїна-Вартового та простим і передбачуваним існуванням звичайного селянина. У рибальському селищі ви повинні будете остаточно визначитися, вирушати в подорож чи ні. Якщо хтось передумає і захоче повернутися додому, відмовившись від випробування, ніхто йому не дорікатиме. Ви все одно будете потрібні нашому клану. Тільки майте на увазі – для кланового робітника не потрібні знання, отримані в Храмі. Тому ви їх забудете. У пам'яті залишиться тільки те, що ви з якоїсь причини не склали іспит…
Ючі скоса зиркнув на збуджене обличчя кращого друга, який, ледве не підстрибуючи, крокував поряд. Ось у кого не було сумнівів із самого початку. Після відвідин зали Воїнів і розмови з Хранителем знань його товариша ніби підмінили. Від завжди похмурого підлітка не лишилося й сліду. Хікару не йшов, а летів назустріч майбутнім випробуванням.
– Ти чого так розходився? – штовхнув Ючі товариша ліктем. – Таке враження, що йдеш на перше побачення, а не в небезпечний похід за тридев'ять земель.
– Ех, друже, – щасливо посміхнувся той. – Навіть не знаю, як тобі й пояснити.
– Це через розповідь Такаші?
По обличчю Хікару промайнула легка тінь.
– Так, напевно. Ти ж сам бачив, як я завжди страждав, не знаючи, що сталося з батьками. А тут така історія, ніби в книжці прочитав.
– Ось, до речі. Як ти взагалі ставишся до всіх цих історій з таємничими вихорами, казковими демонами й іншими легендарними персонажами? – запитав Ючі. – Розумієш, неспокійно мені. Якось несподівано все це вивалили нам на голову. А раптом це теж випробування? Щоб подивитися, як ми відреагуємо: повіримо в казку чи готові до битв зі справжніми ворогами?
Хікару деякий час мовчки йшов по стежці, ніби зважуючись на щось. Потім, нарешті зібравшись з думками, трохи винувато відповів:
– Знаєш, я готовий їм повірити. Думаю, все, що нам розповіли, – це правда. Ну, чи майже все.
Ючі поглянув на нього, чекаючи продовження. Хікару крадькома озирнувся. Їхня група йшла лісом, розтягнувшись по стежці, що петляла між віковими деревами. Інші хлопці, раз по раз ховаючись за ними, зникали з-перед очей. Дочекавшись моменту, коли їх точно ніхто не побачить, він швидко запитав:
– Пам'ятаєш мозаїку в кінці зали? Там, де в одного з Вартових прямо з рук виривається сяйво, що захищає інших бійців від вогняного дощу.
– Ну? – не зрозумів Ючі.
– Не знаю, як пояснити тобі, дивися краще сам…
Хікару простяг до товариша руку й зосередився. Раптом з його долоні випливла кулька світла, розміром з волоський горіх. І зависла над рукою, переливаючись у повітрі. Майже відразу ж вона потьмяніла і зникла. Ючі від несподіванки перечепився на рівному місці і мало не впав.
– Нічого собі! Як ти це зробив? Давно вмієш? Чому не сказав? А ще друг називається, – посипалися градом питання-докори.
– Не ображайся, будь ласка, – квапливо попросив Хікару, опускаючи руку. – Зараз все розповім. Вперше такі дива трапилися зі мною досить давно й абсолютно випадково. Я й сам не зрозумів, що зробив і як. Пам'ятаєш, коли ми були маленькими і тільки почали навчання у військовій школі, батьки часто відвідували вас усіх. Усіх, окрім мене. Мені було гірко й прикро до сліз. Щоб ніхто не бачив, як я сумую, доводилося ховатися за казармою в кущах. Там і сидів у ті дні – засмучений та самотній.
– Ти ж знаєш, для моїх батьків ти завжди був, як рідний. Вони кожного разу про тебе запитували і не розуміли, куди ти пропадав у години відвідувань.
– Так, я це зрозумів значно пізніше, коли вже став досить дорослим, – посміхнувся Хікару. – І завжди буду вдячний за їхнє ставлення до мене. Але зараз не про це. Одного разу, сидячи на звичному місці, я побачив, як на галявину за кущами впав великий хижий птах. Мені стало цікаво, що з ним сталося, чи не помер він бува? Але не встиг я наблизитися, як птах метнувся вгору, тримаючи щось у кігтях. Помітивши мене, він незадоволено заклекотав і випустив здобич. Підбігши, я побачив у траві маленьке кошеня. Хижак порвав його тільце страшними кігтями, і воно лежало, спливаючи кров'ю. Напевно, кошеня заблукало, шукало маму і забрело на галявину. Притиснувши його до грудей, я відчув, як маленьке сердечко б’ється все слабкіше й рідше. І так мені стало його жалко. І себе також жалко. Я подумав, чому нам, маленьким, так важко жити на світі? Що було далі – не пам'ятаю. Зненацька закрутилася голова, мені стало млосно. По руках ніби пробігла якась важка й гаряча хвиля. Земля стрибнула назустріч і в очах потемніло. Непритомним пробув я недовго, напевно, кілька хвилин. А коли піднявся, то побачив, що кошеня ганяється по траві за метеликом. Воно й не думало більше помирати. Потім, відмивши від крові, я підкинув його на кухню.
– Так от звідки воно взялося! Здоровий виріс котяра, – засміявся Ючі. – А далі що було?
– Далі? Навіть своїм маленьким розумом я усвідомлював, що сталося щось незвичайне. Просто так діти не можуть зцілювати руками нікого, навіть кошенят. Мені одночасно було і страшно, й цікаво. Звичайно, мені закортіло повторити це ще раз. Але іншого пораненого кошеняти я не знайшов, лікувати було нікого. Минуло з півроку. Одного вечора я помітив, як мої руки раптом почали тьмяно мерехтіти в темряві. Я швидко сховався, щоб ніхто мене не побачив. І, сидячи у схованці, випадково створив кульку, таку, як тобі показав. З часом навчився викликати її, коли захочу. Але вона ні на що не впливає, не лікує, просто освітлює простір навколо. Потім я злякався. А якщо Наставники дізнаються про мої здібності і вирішать, що я виродок якийсь і більше не гідний навчатися на Вартового? Тому вирішив приховувати ці незрозумілі вміння від усіх. Тільки в залі Воїнів я зрозумів, що не все так просто. Але говорити старшим усе одно поки не буду. І ти, будь-ласка, нікому не кажи.