2 глава

Світло в кімнаті здавалося занадто яскравим, воно різало очі, вириваючи мене з того солодкого, болючого сну, де ми з Мірою знову сиділи на пірсі. Я провів долонею по обличчю, відчуваючи щетину, яка за два роки стала моїм єдиним вірним супутником. Промінь, відчувши мій рух, важко зітхнув і поклав морду мені на ногу. Його шерсть була теплою, але це тепло не могло прогнати крижаний холод, що оселився всередині мене з того самого фатального дня.

Два роки. Сімсот тридцять днів.

Я знав точну кількість, бо щоранку ставив позначку на звороті столу — там, де ніхто не бачить.

Я підвівся, ноги слухалися погано. У квартирі було душно. Підійшовши до вікна, я відчинив його навстіж. У ніс ударило ранкове повітря, змішане з запахом вогкості та міста, що тільки починало прокидатися. Десь там, у гущі будинків, був університет. Місце, де вона хотіла вчитися. Місце, де вона тепер жила лише в моїх спогадах та в рядках, які я щодня дописував за неї.

На столі лежав той самий блокнот — пошарпаний, із пожовклими від часу сторінками. Я взяв ручку. Рука тремтіла.

— Як ти там, Міро? — прошепотів я, і мій голос прозвучав жахливо чужим у порожній кімнаті.

Я згадав наші спільні вечори в цій квартирі. Як ми готували вечерю, як вона постійно плутала сіль з цукром, а потім сміялася, коли я, вдаючи розлюченого, хапав її в обійми і підіймав над підлогою. Вона була легка, як пір’їнка, і пахла дощем та дешевим яблучним шампунем. Цей запах... я досі відчував його на своїх футболках, хоча минуло стільки часу. Я так і не виправ їх. Це було моє божевілля, моя єдина ниточка, що тримала мене на плаву.

Раптом телефон на столі вібрував. На екрані висвітилося: «Натан».

Я не хотів говорити. Я взагалі ні з ким не хотів говорити, крім неї, яка ніколи не відповість. Але Натан... Якби не він, я б уже давно був там, де й вона. Він був єдиним, хто не питав «чому ти такий», а просто сидів поруч, коли я вив на місяць на її могилі, і тримав за плече, поки я не втрачав свідомість від втоми та алкоголю.

— Так, — відповів я, приклавши телефон до вуха.

— Ти знову не спав, так? — голос Натана був спокійним, але в ньому відчувалася сталева впевненість. — Ми з Лізою будемо через годину. Привеземо кави і того пирога, який ти любиш. Ні, не сперечайся.

— Натан, не треба...

— Треба, друже. Ти знову занурюєшся в себе. Я бачу це по твоєму голосу. Сьогодні річниця, чи не так?

Я замовк. Він знав. Він завжди знав. — Так, — коротко кинув я.

— Ми будемо. І не здумай знову ховатися за дверима. Ми витягнемо тебе на прогулянку. Хоча б до парку. Промінь має вибігатися, він теж сумує, ти ж бачиш.

Я подивився на собаку. Промінь підвів голову і пильно дивився на мене своїми розумними, відданими очима. Він знав, що я відчуваю. Він був частинкою її мрії, яку я зміг втілити, але ніколи не зможу замінити нею саму.

Після розмови я знову сів за стіл. Погляд впав на її старий светр, який я зберігав у шафі, загорнутим у поліетилен, щоб не вивітрився її запах. Я дістав його. Торкнувся м’якої тканини, на якій ще лишилися сліди її парфумів. Сльози, які я так ретельно приховував від світу, нарешті прорвалися.

Я знав, що це ненормально. Психіатри, мабуть, виписали б мені купу таблеток, а рідні б уже давно здали в клініку. Але вони не розуміли одного: для мене не було іншого життя. Моє життя закінчилося того дня, коли її серце зупинилося. Я просто відбуваю покарання за те, що не встиг сказати найголовнішого. За те, що колись був тим самим ідіотом, який не цінував її світло, поки воно не згасло.

Я взяв ручку і почав писати. Це були не вірші. Це була сповідь перед порожнечею.

«Міро, сьогодні знову прийдуть друзі. Вони намагаються повернути мене в цей світ, але навіщо? У цьому світі немає твого сміху, немає твоїх зелених очей з коричневою облямівкою, немає того, як ти морщиш носик. Я ходжу в університет, я вчуся писати, як ти мріяла... але кожен рядок, кожен абзац — це лише лист тобі, який ніколи не буде прочитаний... хіба що пепел донесе його до тебе».

Я знову подивився на вікно. Сонце вже піднялося вище, заливаючи кімнату золотом. Але мені було холодно. Як тоді, на пірсі, коли я вперше зустрів її — дівчинку з блокнотом, яка змінила все моє існування, навіть не підозрюючи про це.

Скільки ще таких днів попереду? Я не знав. Я лише знав, що поки я живий, я буду пам’ятати кожну дрібницю. Кожен її подих. Кожне слово. Бо зрада — це не полюбити іншу, зрада — це забути її. А я ніколи не забуду. Навіть якщо це означатиме померти всередині ще тисячу разів.

Дверний дзвінок пролунав коротко, але в моїй тиші він здався пострілом. Я не поспішав відкривати. Натан і Ліза були єдиними, хто не потребував запрошення, і я знав, що вони мають запасний ключ.

— Ми знаємо, що ти там! — голос Лізи пробився крізь двері. — Відчиняй, або ми почнемо вмовляти твою поштову скриньку!

Я важко зітхнув, витер обличчя рукавом і відчинив. На порозі, завалені пакетами з їжею, стояли вони. Натан виглядав як завжди — зібраний і спокійний, а Ліза… Ліза намагалася посміхатися, хоча в її очах було стільки співчуття, що мене це починало дратувати.

— Привіт, — буркнув я, відходячи вбік.

— О, живий, — Натан пройшов на кухню, розставляючи пакети на столі. — Промінь, старий, як ти?

Пес радісно гавкнув, але почувши мій пригнічений настрій, замовк і ліг біля моїх ніг.

— Ти знову не прибрав, — помітила Ліза, розглядаючи купу списаних аркушів на столі. — Ти взагалі їв сьогодні?

— Я не голодний.

— Слухай, — Натан підійшов і поклав руку мені на плече, важку і впевнену. — Ми не для того приїхали, щоб ти годував нас своєю апатією. Міра б зараз дала тобі такого прочухана за цей безлад, що ти б до вечора блищав чистотою.

При згадці її імені в грудях щось боляче сіпнулося.

— Не треба про неї, — тихо сказав я, вдивляючись у вікно.