Розділ 13

Я усміхаюся й легенько стискаю його долоню, після чого проводжу крізь автоматичні скляні двері до середини. Щойно ми переступаємо поріг, нас одразу огортає знайомий світ, який за ці роки став для мене майже другим домом. Тут все живе у власному ритмі. Десь рівно дзижчать швейні машинки, в іншому кінці приміщення закрійники схиляються над величезними столами, уважно переносячи лекала на дорогу тканину, конструктори сперечаються над посадкою нового жакета, а хтось із дівчат уже приміряє на манекен майже готову вечірню сукню. 

Повітря наповнене ароматом нової тканини, дерева, гарячої пари від прасувальних систем і свіжозвареної кави. Для когось це просто виробництво. Для когось – чергова успішна компанія. А для мене це місце давно перестало бути просто роботою. Це моя мрія, яку я колись боялася навіть вимовляти вголос. Моє дітище. Моє маленьке окреме життя, у яке вкладені безсонні ночі, сльози, страхи, поразки, сотні невдалих ескізів і тисячі годин праці. 

Кожен сантиметр цього приміщення пам'ятає, як я сумнівалася в собі, як боялася зробити перший крок, як відкривала перше маленьке ательє, навіть не підозрюючи, що колись воно виросте до власного бренду, який носитимуть жінки по всій країні.

Я показую Янові виробничий цех, знайомлю з кількома працівниками, які щиро вітаються зі мною й одразу повертаються до роботи. Він майже нічого не говорить, лише уважно дивиться навколо. Його погляд затримується на манекенах, на величезній дошці з ескізами нової колекції, на рулонах тканини, складених за кольорами, на невеликій майстерні ручної вишивки, де дві майстрині настільки захоплені роботою, що навіть не помічають нашої присутності. 

Я розповідаю, як народжується кожна колекція, скільки людей працює над одним образом, як іноді одна сукня створюється по кілька тижнів. Не помічаю, як сама починаю говорити швидше, більше жестикулювати, захоплено пояснювати якісь дрібниці, які для мене давно стали звичними. І лише коли на хвилину замовкаю, розумію, що Ян не перебивав мене жодного разу. Він просто слухав. Уважно. По-справжньому.

– Знаєш, – нарешті тихо говорить він, повільно озираючись довкола. – Я щиро вражений.

Я усміхаюся.

– Справді?

Він дивиться просто мені в очі.

– Справді, – його голос звучить абсолютно серйозно. – Аню, ти величезна молодець. Я навіть не уявляв масштабу того, що ти створила.

Він легко проводить поглядом по великому простору студії.

– Досягнути такого рівня... це потрібно дуже сильно постаратися.

На мить замовкає та усміхається.

– Я пишаюся тобою.

Колись… ще зовсім маленькою дівчинкою я могла б віддати що завгодно, аби почути саме ці слова. Від нього. Саме так. Без жартів. Без поблажливості. Без зверхності.

Просто...

“Я пишаюся тобою”.

Десять років тому я, мабуть, розплакалася б від щастя. Сьогодні ж… лише широко усміхаюся.

Щиро. Навіть сміюся.

– Дякую.

І це не брехня. Мені справді приємно. Дуже.

Але чомусь усе відчувається зовсім не так, як я собі уявляла. Ніби я нарешті отримала подарунок, про який мріяла половину життя. Тільки вже після того, як перестала вірити, що він мені потрібен.

Можливо, причина в тому, що тепер поруч стоїть зовсім інший Ян.

Дорослий. Чужий. Чоловік, у якого є наречена. Чоловік, який прийшов сюди не тому, що хотів більше пізнати мене, а тому, що йому стало цікаво. І між цими двома речами – ціла прірва. Саме вона сьогодні трохи псує цей момент. Та сама ложка дьогтю в бочці меду.

І все ж я рада навіть цьому. Бо, як би боляче не було визнавати, частинка мене досі прагне його схвалення.

Ми неквапливо підіймаємося сходами на другий поверх. Я відчиняю двері свого кабінету. Світле просторе приміщення з панорамними вікнами, великим дерев'яним столом, заставленим ескізами, книжковими полицями, манекеном у кутку й десятками зразків тканин.

Ян повільно проходить усередину. Озирається. Проводить долонею по спинці одного зі стільців.

– Гарно тут. І знаєш, мені справді сподобалося.

Я відчуваю, як куточки моїх губ самі піднімаються догори.

– Якщо ти не проти, – він трохи вагається. – Я іноді зазиратиму в гості.

Я тихо сміюся.

– Двері для тебе відчинені.

Він вдячно киває, і саме тоді мені в голову приходить одна думка.

– До речі, – додаю, а він уважно дивиться на мене. – Уже за кілька днів у мене презентація нової колекції. Якщо хочеш, приходь.

– Із задоволенням, – миттєво відповідає.

Усередині стає тепло, але це тепло триває лише мить, бо наступні його слова змушують мене знову згадати реальність:

– Якщо ти не проти… – він трохи вагається. – Я прийду разом із Веронікою.

Звісно. Вероніка.

Як я могла хоча б на секунду забути про її існування?

Усередині ніби щось стискається. Дуже сильно. Я відчуваю цей біль майже фізично, але все одно змушую себе усміхнутися.