Розділ 12.1

– Ну що? – звертаюся до Яна. – Ходімо?

Він коротко киває, і ми всі троє виходимо з ресторану.

Тепле сонце одразу змушує примружитися. На парковці чоловіки майже одночасно зупиняються. Автомобіль Тимура стоїть ліворуч. Автомобіль Яна – лише за кілька метрів праворуч.

На якусь секунду між ними знову зависає та сама дивна мовчанка, яку я вже починаю впізнавати.

– Тоді до зустрічі, – першим каже Тимур, переводячи погляд на мене.

– До зустрічі, – ще раз обіймаю його на прощання. 

– Не працюй до ночі, – кидає, вже йдучи до своєї машини. 

– Постараюся, – усміхаюсь. 

Він лише хмикає.

– Брехуха.

Я уже відкрито сміюся.

– Ну, я ж сказала: постараюся.

Він усміхається мені востаннє. Потім коротко киває Яну.

– Побачимося.

– Побачимося, – так само спокійно відповідає той.

Тимур сідає до свого автомобіля. Я проводжаю його поглядом, поки машина не виїжджає з парковки, і лише після цього повертаюся до Яна, який мовчки стоїть поруч, тримаючи в руці ключі від свого авто.

– Ну що, дизайнерко? – нарешті порушує він тишу, і в його голосі знову з'являються знайомі теплі нотки. – Покажеш мені місце, де народжуються всі ті сукні, через які, як каже Артем, пів міста готове ночувати в чергах?

Я не стримую усмішки.

– Покажу, – киваю, і він усміхається у відповідь. 

Ми мовчки підходимо до його автомобіля. Ян натискає кнопку на ключах, і чорний позашляховик тихо блимає фарами. Він відчиняє переді мною пасажирські дверцята, чекає, поки я сяду, лише після цього обходить машину й займає місце за кермом.

Усередині панує приємна прохолода і лунає тиха музика. Я дивлюся у вікно, поки автомобіль плавно виїжджає з парковки ресторану й вливається в міський потік.

Кілька хвилин ми їдемо мовчки, і ця тиша дивним чином не здається незручною. Лише двигун тихо муркоче, а за вікном змінюються знайомі вулиці міста.

– Можна поставити тобі одне запитання?

Я відриваю погляд від вікна.

– Можна.

Ян навіть не дивиться на мене. Продовжує уважно стежити за дорогою.

– Відколи ви з Тимуром настільки близькі?

Я здивовано кліпаю. Саме цього питання точно не очікувала.

– У якому сенсі? – перепитую. 

– У прямому, – він коротко переводить на мене погляд. – Ви виглядаєте дуже близькими.

Я усміхаюся.

– Ми завжди такими були, – відповідаю. 

– Завжди? – Ян явно здивований. 

– Так, – я зручно влаштовуюся на сидінні. – Ти ж поїхав за кордон, а Тимур залишився. Він ніколи не зникав із мого життя. Не пропускав моїх показів. Приходив на всі важливі події. Приїжджав, коли мені було погано. Сміявся зі мною. Підтримував.

Я ледь усміхаюся, згадуючи усі ті моменти. 

– Він завжди був поруч, – додаю. – І для мене завжди був як старший брат.

На мить у салоні западає тиша. Ян раптом якось дивно всміхається. Не так, як зазвичай. У цій усмішці з'являється щось недовірливе.

– Що? – питаю у нього.

Він коротко хитає головою.

– А сам Тимур знає, що він для тебе як старший брат?

Я насуплююся, бо не розумію його питання. 

– Що ти маєш на увазі? – питаю. 

– Мені чомусь здається… – він обережно добирає слова. – Що він дивиться на тебе зовсім не як брат. Видно, що він щось до тебе відчуває.

Його слова повисають між нами. Я відвертаюся до вікна.

Чомусь це питання змушує мене почуватися дуже незручно. Не тому, що я ніколи про це не думала. А тому, що останнє, чого я зараз хочу – це сидіти поруч із Яном та обговорювати Тимура.

Це здається неправильним. Нечесним. Особливо після того, як я залишила його самого в ресторані.

Він запросив мене на обід. Приїхав із квітами. Хотів просто провести зі мною кілька годин. А я поїхала з Яном і тепер ще й маю сидіти та аналізувати наші стосунки.

Ні. Мені це не подобається. Зовсім.

Я повільно хитаю головою.

– Не хочу про це говорити, – кажу стримано, але так, щоб Ян мене зрозумів. – Тимур дуже дорога для мене людина. І мені б не хотілося обговорювати його за спиною.

У салоні знову стає тихо. Я краєм ока помічаю, що Ян більше не усміхається. Його пальці трохи сильніше стискають кермо. Погляд залишається спрямованим лише на дорогу.

Чомусь мені здається, що мої слова його зачепили. Але, можливо, я просто знову вигадую те, чого немає. Останнім часом це зі мною трапляється надто часто.

Я взагалі сьогодні не впізнаю Яна. То він жартує. То спеціально дратує Тимура. То ставить дивні запитання. То уважно дивиться на мене.