Розділ 12

Ще дивніше поводиться Ян. Він виглядає абсолютно розслабленим, але щоразу, коли дивиться на Тимура, у його очах з'являється якийсь дивний блиск.

Наче… Наче йому приносить задоволення його дражнити.

Я навіть ловлю себе на думці, що вони зараз поводяться не як дорослі чоловіки, яким давно за тридцять. А як двоє школярів, які з незрозумілої причини вирішили позмагатися за останню парту біля вікна.

– То як життя? – першим порушує тишу Ян і дивиться на Тимура.

– Нормально.

Коротка відповідь. Суха.

Я міцніше стискаю виделку. Ніколи не бачила між ними такої напруги. Адже вони друзі. Принаймні мені завжди так здавалося. Вони ж роками були в одній компанії. Разом з Артемом. Разом їздили на відпочинок. Разом святкували дні народження.

То звідки зараз ця холодність?

– Аню, – несподівано звертається до мене Ян, ніби навмисно розриваючи цю дивну мовчанку. – Як справи з колекцією?

Я переводжу на нього погляд.

– Добре.

– Треба буде обов'язково прийти на показ, – усміхається і хоче продовжити, але Тимур його перебиває:

– Не думаю, що в тебе знайдеться час, – спокійно, але дуже влучно вставляє своє слово. 

Ян повільно повертає голову до нього. Усмішка з його губ не зникає. Навпаки. Стає ще помітнішою.

– Знайдеться.

– Справді? – Тимур фиркає. – А наречена твоя не буде проти? 

– Ні. 

Між ними знову повисає тиша. Я сиджу, дивлячись то на одного, то на іншого, і дедалі більше переконуюся, що між цими двома не такі дружні стосунки, як були колись. 

Це дивно, і коли у мене випаде нагода, я обов'язково спитаю про це у Тимура. 

Я ще кілька хвилин намагаюся зосередитися на своїй пасті.

Чесно. Дуже стараюся. Але зробити це виявляється майже неможливо. І не тому, що їжа несмачна. Навпаки. У цьому ресторані завжди готують бездоганно.

І не тому, що мені зіпсували апетит. Просто… Атмосфера за столом стала якоюсь дивною. Настільки дивною, що її, здається, можна відчути фізично.

При цьому ніхто не свариться. Ніхто не підвищує голос. Усі говорять абсолютно спокійно. Ян навіть кілька разів усміхається. Тимур теж. Збоку ми виглядаємо як троє хороших знайомих, які випадково зустрілися за обідом.

Але я чомусь відчуваю, що щось не так. Кожна їхня фраза звучить ніби з подвійним змістом. Кожен погляд триває на секунду довше, ніж потрібно. Іноді мені навіть здається, що вони розмовляють між собою зовсім не словами, а я одна не розумію цієї дивної мови.

Ян розповідає про якийсь новий проєкт, Тимур киває. Потім сам говорить про свою роботу, Ян теж уважно слухає.

Все ввічливо. Правильно. Але... Щось між ними явно змінилося, і я не можу зрозуміти, коли саме.

Я допиваю останній ковток кави. Обережно ставлю чашку на блюдце і вирішую, що настав час повертатися до справ.

– Мені вже час.

Обидва чоловіки майже одночасно переводять на мене погляд.

– Треба повертатися до студії, – додаю та усміхаюся Тимуру. – Відвезеш мене?

– Звісно, – він навіть не вагається, але втручається Ян:

– Я відвезу, – карбує. 

Я повертаю голову, коли бачу, що першим із-за столу підводиться саме він. Навіть трохи розгублено дивлюся на нього, поки він спокійно застібає піджак.

– Я якраз хотів побачити місце, де ти працюєш, – Ян переводить погляд на мене. – Якщо ти не проти.

Тимур теж підводиться, явно не задоволений таким поворотом подій. 

– Можеш зробити це іншим разом, – його голос усе ще спокійний, але цього разу холодніший. – Усе-таки це я запросив Аню на обід, і я її сюди привіз. І, думаю, цілком логічно, що я ж і відвезу назад.

Ян лише ледь усміхається.

– Не варто так перейматися, – спокійно відповідає. 

– Я не переймаюся, – цідить Тимур.

– Тоді тим більше, – Ян спокійно поправляє рукав сорочки. – Мені все одно по дорозі.

Западає коротка тиша. Я переводжу погляд з одного на іншого й знову ловлю себе на думці, що вони поводяться дуже дивно. Наче… Наче кожен із них хоче довести іншому щось важливе, і я навіть не здогадуюся, що саме.

– Аню? – Ян дивиться на мене. – Поїхали?

Він робить крок ближче і несподівано простягає мені руку.

Я завмираю на якусь мить. Мені стає ніяково, бо це справді виглядає негарно.

Саме Тимур запросив мене. Саме він приїхав до студії. Привіз квіти. Витягнув мене на обід. І тепер ніби я просто залишаю його.

Але… Десь глибоко всередині з'являється ще одна думка.

Я хочу, щоб Ян побачив мою студію. Хочу, щоб він побачив, чого я досягла. Не для того, щоб похизуватися. Ні. Просто… Щоб він більше не бачив у мені маленьку сестру Артема.