Розділ 11.1

Ресторан зустрічає нас приємною прохолодою, тихою джазовою музикою й ароматом свіжоспеченого хліба, спецій та кави. Це одне з тих місць, куди ми з Тимуром приходимо вже багато років. Тут завжди спокійно, ніколи не буває зайвого шуму, а офіціанти давно знають нас в обличчя. 

Лише помітивши нас на вході, адміністратор привітно усміхається й одразу проводить до столика біля великого панорамного вікна. Звідси відкривається чудовий краєвид на центральну вулицю міста, де життя, здається, не завмирає ні на хвилину. Люди поспішають у своїх справах, хтось прогулюється, тримаючись за руки, хтось неквапливо п'є каву на літній терасі навпроти. Я завжди любила спостерігати за такими дрібницями.

Ми сідаємо одне навпроти одного. Офіціант приносить меню, але воно нам майже не потрібне.

– Як завжди? – усміхається він.

– Як завжди, – одночасно відповідаємо ми з Тимуром і починаємо сміятися.

– Бачиш? – задоволено каже він, коли офіціант відходить. – Тут уже знають наші вподобання, отже, ми не так рідко тут буваємо. 

Я тихо сміюся і ловлю себе на думці, що саме заради таких моментів іноді й варто виходити з роботи. Ми говоримо про все і водночас ні про що.

Про новий фільм, який Тимур нещодавно подивився й тепер намагається переконати мене теж його ввімкнути. Про те, що Артем знову купив собі якийсь надто дорогий годинник і хизується ним. Про погоду. Про затори. Про те, що в центрі відкрили нову кав'ярню.

У цих розмовах немає нічого особливого. Жодної глибокої філософії. Жодних болючих тем. І саме це мені зараз потрібно найбільше.

Тимур ніколи не лізе мені в душу. Не ставить запитань, на які я сама не знаю відповіді. Не питає, чого я хочу. Що відчуваю. Чому іноді дивлюся кудись повз людей.

Він поруч, і цього достатньо.

Для розмов про почуття в мене є Юля. Вона все одно витягне з мене правду, навіть якщо я мовчатиму до останнього. А Тимур – він інший. З ним можна просто видихнути. Перемкнутися. На кілька годин забути про все, що відбувається в голові. Саме тому я так ціную нашу дружбу.

Офіціант повертається досить швидко. Перед нами з'являються великі тарілки з пастою, аромат якої миттєво змушує мене зрозуміти, наскільки сильно я все-таки зголодніла.

– Смачного, – усміхається Тимур.

– І тобі.

Я беру виделку, ледь встигаю намотати першу порцію пасти, як моя увага раптом чіпляється за рух біля входу. Я машинально піднімаю голову і завмираю.

До ресторану заходить Ян. Поруч із ним іде незнайомий мені чоловік років сорока у дорогому сірому костюмі. Вони про щось жваво розмовляють, і Ян уважно слухає, час від часу коротко відповідаючи. Судячи з їхньої поведінки, це якась ділова зустріч.

Я швидко відводжу погляд, але вони вже проходять глибше в зал. Чоловік щось показує на телефоні, Ян киває, потискає йому руку, і вони розходяться в різні боки. Мабуть, один уже завершує зустріч, а другий лише прийшов.

Я саме збираюся повернутися до своєї тарілки, коли Ян раптом повертає голову і дивиться просто на мене. Наші погляди зустрічаються. На мить усе навколо ніби стихає.

Машинально усміхаюся куточками губ, але… він не усміхається у відповідь. Я навіть трохи розгублено кліпаю, бо вперше за весь цей час бачу на його обличчі зовсім іншу емоцію.

Він хмуриться. Ледь помітно, але достатньо, щоб я це побачила. Його погляд ковзає від мене до Тимура. Потім знову повертається до мене. І вже наступної секунди Ян упевнено змінює напрямок та прямує просто до нашого столика.

Я не встигаю нічого сказати, лише краєм ока помічаю, як змінюється вираз обличчя Тимура. Ще секунду тому він безтурботно всміхався. Тепер усмішка повільно зникає.

Він теж помічає Яна. І, судячи з того, як трохи напружуються його плечі, несподівана зустріч не приносить йому жодної радості.

Тим часом Ян зупиняється біля нашого столика. Я машинально відкладаю виделку. Тимур робить те саме, але, на відміну від мене, навіть не намагається приховати, що ця зустріч його зовсім не тішить.

– Привіт, – першим озивається Ян, переводячи погляд із мене на Тимура. – От уже справді несподівана зустріч.

Він усміхається. Так само легко, як і завжди.

– Не думав, що побачу вас тут удвох.

– А що тут дивного? – майже одразу відповідає Тимур.

Його голос звучить спокійно, але я надто добре його знаю. У ньому вже відчувається легке роздратування.

Ян дивиться на нього з тією самою ледь помітною усмішкою, яка чомусь здається мені провокаційною. Наче він спеціально підкидає дров у багаття.

Уже відкриваю рот, щоб якось змінити тему, але не встигаю. Ян абсолютно спокійно відсуває вільний стілець і... сідає. Прямо між нами.

Я кліпаю, не розуміючи, що відбувається.

– Ну, якщо вже так сталося, що ми зустрілися, – невимушено каже він, зручно влаштовуючись на стільці, – гріх не пообідати разом.

Він кладе одну руку на стіл. Дивиться спочатку на мене. Потім – на Тимура.

– Ви ж не будете проти?