Розділ 11

Я ще кілька хвилин залишаюся у своїй кімнаті, намагаючись заспокоїти шалений ритм серця. Повільно вдихаю, видихаю, дивлюся у темне вікно й подумки вкотре повертаюся до тієї миті, коли Ян упіймав мене. Чим більше намагаюся викинути це з голови, тим наполегливіше пам'ять повертає мене до тепла його долонь на моїй талії, до його розгубленого погляду, до того, як він майже миттєво відсторонився, ніби сам злякався власної реакції. 

Зрештою, змушую себе спуститися вниз. У їдальні мама вже розставляє перед нами десерт, ніби нічого особливого за цей вечір не сталося. Розмова знову стає легкою, невимушеною, і я щиро вдячна батькові, що він більше не дозволяє нікому торкатися теми мого особистого життя.

Вечеря добігає кінця досить швидко. Артем першим дивиться на годинник і невдоволено фиркає.

– От халепа... Яне, якщо ми зараз не виїдемо, точно запізнимося на зустріч.

– На яку ще зустріч? – дивується тато.

– У нас з Яном спільний проєкт, а сьогодні прилетіли інвестори, – пояснює брат, підводячись із-за столу. – Домовилися ще ввечері перетнутися.

Ян теж піднімається.

– Дякую вам за вечерю.

Мама одразу починає хвилюватися, чи вони не голодні, чи не загорнути їм ще щось із собою, а ми з Артемом лише переглядаємося й усміхаємося. За ці роки мама зовсім не змінилася.

Я теж підводжуся. Обіймаю тата. Потім маму. Вона ніжно гладить мене по волоссю, ніби мені досі шістнадцять.

– Приїжджай частіше, сонечко, – говорить татусь. 

– Приїду, – і цього разу я справді не брешу.

Мені не хочеться втрачати зв'язок із цим будинком. З місцем, де я завжди почувалася потрібною.

Я виходжу надвір уже після Артема й Яна. Вони саме сідають до автомобіля брата. Артем щось весело розповідає, активно жестикулюючи, а Ян сміється, спираючись рукою на дах машини.

Він раптом помічає мене. На мить наші погляди зустрічаються. Він легко киває. Я відповідаю тим самим. За секунду вони вже їдуть, а я ще якийсь час стою на подвір'ї, дивлячись услід автомобілю, що повільно зникає за воротами.

Усю дорогу додому… Потім увесь вечір… І навіть лежачи в ліжку, я знову й знову повертаюся до одного й того самого моменту.

До його рук. До того, як він дивився на мене ті кілька секунд. До того, як різко відпустив.

Я сердито перевертаюся на інший бік.

– Припини, – шепочу сама собі.

Це був випадковий момент. Проста людська реакція. Будь-хто на його місці зробив би так само. Він просто не дав мені впасти. І все. Нічого більше. Абсолютно нічого.

Тільки чому тоді мені здалося...

Ні!

Я різко заплющую очі і запевняю себе, що мені здалося. Я просто чіпляюся за будь-яку дрібницю, бо досі кохаю його. Ось і вся правда.

Не потрібно вигадувати того, чого не існує. Не потрібно бачити почуття там, де їх ніколи не було. Особливо після того, як він абсолютно спокійно назвав мене молодшою сестрою.

Це все пояснює. Абсолютно все.

Наступного ранку я, як завжди, приїжджаю до студії ще до початку робочого дня. Пірнаю в роботу з головою. Обговорюю з конструкторами останні зміни. Переглядаю тканини. Підписую документи. Проводжу коротку нараду. Потім майже дві години поспіль працюю над фінальними ескізами.

Час знову перестає існувати. Саме так, як це буває завжди.

А потім у двері мого кабінету тихо стукають.

– Заходьте, – кричу і навіть не підводжу голови.

– Тобі не здається, що таке привітання трохи холодне?

Знайомий голос змушує мене миттєво усміхнутися. Я підводжу очі.

– Тимуре!

Він стоїть у дверях із великим букетом білих півоній у руках і широко всміхається. Світле волосся, як завжди, трохи скуйовджене, чорна футболка чудово підкреслює спортивну статуру, а в блакитних очах танцюють веселі іскорки.

– Ну привіт, трудоголіку.

Я одразу виходжу з-за столу.

– Що це за сюрприз такий?

Не встигаю підійти, як він уже міцно обіймає мене. Тепло. По-дружньому. Так, як обіймають лише дуже близьких людей.

Я усміхаюся, притискаючись щокою до його плеча.

– Скучив?

– Ще й як, – він відпускає мене й простягає букет. – Це тобі.

Я із захопленням забираю квіти, підношу їх до обличчя і заплющую очі.

– Боже... як вони пахнуть...

– Знав, що вгадаю, – хмикає Тимур. 

Я усміхаюся ще ширше.

– То що сталося? Чому ти так несподівано прийшов? – питаю. 

– Кілька разів поспіль ти успішно проігнорувала мої пропозиції пообідати, – говорить з удаваною образою. Я ж винувато кривлюся, бо так і було. 

– Пробач...

– Тому, – перебиває він, – я вирішив взяти ініціативу у свої руки.