Розділ 10.1

– Тут справді майже нічого не змінилося за останні роки, – голос Яна лунає тихо, але в тиші моєї кімнати здається надто гучним.

Я ще кілька секунд дивлюся у вікно, ніби сподіваюся, що якщо не озирнуся, він просто зникне. Не зникає. Тому я повільно видихаю. Збираю всю свою сміливість. І лише тоді повертаюся до нього.

Він стоїть біля дверей, засунувши руки в кишені темних штанів. Двері за його спиною вже зачинені, а сам він спокійно спирається на них плечем, уважно розглядаючи кімнату.

На мить мені навіть здається, що він згадує щось своє. Щось із тих років, коли ми всі були ще молодшими.

– Здається, ти помилився дверима, – кажу спокійніше, ніж почуваюся насправді.

Ян переводить погляд на мене та усміхається. Так легко. Так невимушено.

– Ні, – він ледь хитає головою. – Взагалі-то, я пішов шукати саме тебе.

Я здивовано кліпаю.

– Мене?

– Саме тебе, – киває, а я насуплююся.

– Навіщо?

Він ненадовго замовкає. Потім тихо зітхає.

– Бо не встиг вибачитися. За клуб. Мені справді прикро, – продовжує він. – Якщо чесно, у першу секунду мені здалося, що переді мною якась тупоголова білявка...

Він на мить замовкає, ніби добираючи слова.

– ...у якої замість мізків – ботокс.

Я не стримую короткого нервового смішка.

– Ботокс?

– Ну... або що там зараз усі колють, – він усміхається, а мені чомусь зовсім не смішно.

Я опускаю очі.

Звісно.

Саме це він і подумав.

– Але це було лише перше враження, – швидко додає. – Я не мав жодного уявлення, що це ти. І вже тим більше не міг подумати, що за стільки років ти так змінишся.

Я схрещую руки на грудях.

– Такий собі комплімент.

Він насуплюється.

– Чому?

– Бо, виходить, для тебе всі білявки – це ляльки з ботоксом замість мізків.

– Та ні, Аню, – він одразу хитає головою. – Я зовсім не це мав на увазі.

Я лише сумно всміхаюся.

– Неважливо.

Насправді важливо. Але я раптом розумію, що ми взагалі перестали чути одне одного.

Ян говорить одне. Я сприймаю зовсім інше. Між нами ніби виросла величезна прірва довжиною в десять років, і скоротити її кількома словами просто неможливо.

Здається, він теж це розуміє. Глибоко вдихає. Відштовхується плечем від дверей і несподівано робить крок уперед. Потім ще один. Але цього вистачає, щоб опинитися занадто близько. Настільки, що я мимоволі затримую подих.

Його парфуми… Вони майже не змінилися. Той самий глибокий деревний аромат із ледь відчутними нотками цитруса.

Колись мені здавалося, що саме так пахне безпека. Зараз… Зараз цей запах лише ще сильніше збиває мене з пантелику.

– Насправді мені щиро шкода, – тихіше каже Ян. Його голос звучить уже зовсім поруч. – Останнє, чого я хочу – бути твоїм ворогом.

Він усміхається кутиками губ.

– Нас занадто багато пов'язує, тому якщо ти не проти… Я хотів би запросити тебе якось на обід. Або на вечерю.

Я здивовано дивлюся на нього.

– Навіщо?

– Хочу більше дізнатися про твоє життя, – він злегка знизує плечима. – Про те, як минули всі ці роки.

Серце на мить завмирає. Дурне. Воно завжди починає вигадувати те, чого немає. І я сама повертаю його до реальності.

– А твоя наречена не буде проти? – після цих слів Ян виглядає щиро здивованим. – Ну, якщо вона дізнається, що ти вечеряєш із якоюсь білявкою...

Він тихо сміється.

– Не думаю. Вона дуже зайнята, – його голос стає буденним. – Постійні зйомки, репетиції, рекламні контракти... Ми й так бачимося не так часто, як хотілося б.

Він говорить про це абсолютно спокійно. Без закоханого блиску в очах. Без тієї особливої інтонації, яку я чомусь очікувала почути.

– І, якщо чесно, причин для ревнощів тут узагалі немає, бо ти для мене як молодша сестра, Веснянко.

Світ ніби завмирає після його слів.

Молодша сестра.

Саме так. Саме це я боялася почути найбільше. Ян навіть не здогадується, що зараз одним реченням перекреслив десять років моїх почуттів.

Для нього все просто. Я – сестра його найкращого друга. Маленька дівчинка, яка виросла. Не більше.

Я відчуваю, як усередині повільно холоне, але все одно змушую себе всміхнутися. Хоч і гірко.

– Добре, – я коротко киваю. – Можемо зустрітися.

Його усмішка стає ширшою.

– Тоді дай мені свій номер.