Розділ 10

У якийсь момент мені починає здаватися, що найгірше вже позаду.

Розмова знову повертається до якихось буденних тем. Тато розповідає смішну історію про одного зі своїх партнерів, Артем безжально підколює його, мама лише хитає головою, вдаючи, що обурена їхньою поведінкою, а Ян сміється разом із ними так щиро й невимушено, ніби ніколи й не залишав цей дім.

Я навіть дозволяю собі трохи розслабитися, але даремно, бо мама раптом переводить погляд на мене, наче тільки зараз згадує, що я тут. 

Я знаю цей погляд надто добре. Саме так вона дивиться перед тим, як поставити запитання, від якого мені захочеться втекти на край світу.

– Аню, – усміхається вона. – Як там твоя нова колекція?

Я майже полегшено видихаю. Невже тільки це?

– Добре, – відповідаю, відкладаючи виделку. – Ми вже майже все закінчили. Зараз залишилися останні примірки й деякі доробки. Якщо нічого не зміниться, презентація відбудеться саме тоді, як і планували.

– Я навіть не сумніваюся, що все буде на найвищому рівні, – одразу каже тато.

Я переводжу на нього вдячний погляд, а він тепло усміхається у відповідь.

– У нас дуже талановита донька. І все, до чого вона торкається, зрештою стає успішним.

– Дякую, тату, – відповідаю, і саме цієї миті мама вимовляє фразу, яка миттєво стирає усмішку з мого обличчя:

– Робота – це, звісно, чудово. І самореалізація теж. Але, Аню, тобі не здається, що ти зовсім забула про себе?

Я мовчу. Вже знаю, куди все йде.

– Тобі вже двадцять чотири роки, а в тебе навіть хлопця немає.

Мені здається, що в цю секунду всі звуки навколо просто зникають. Я відчуваю, як обличчя починає палати. Спочатку щоки. Потім вуха. Шия.

Господи… Тільки не зараз. Тільки не при ньому.

– Мам...

– Ні, я ж не кажу нічого поганого, – продовжує вона абсолютно спокійно. – Просто хвилююся. Кар'єра – це прекрасно, але життя не складається лише з роботи. Потрібно ж і про сім'ю думати. Про кохання. Про майбутнє.

Мені хочеться провалитися крізь землю. Буквально. Зникнути. Розчинитися. Будь-що, тільки б не сидіти зараз навпроти Яна.

– Олено, досить, – спокійно, але твердо зупиняє маму тато.

Вона переводить на нього погляд.

– Що?

– Перестань чіплятися до доньки, – каже м'яко, але з ноткою суворості в голосі. 

Мама лише зітхає.

– Я не чіпляюся. Я переживаю.

– Аня вже доросла, – відповідає він. – Вона сама розбереться, коли і з ким будувати своє життя.

Я вдячно дивлюся на тата. Він завжди мене захищає. Навіть тоді, коли я сама цього не прошу.

– Та взагалі, – раптом сміється Артем, – мені навіть подобається, що в нашої малої нікого немає.

Я зітхаю. Невже ще не все?

– Чому це? – дивується мама.

– Бо інакше мені довелося б перевіряти кожного кандидата. Дивитися, чи взагалі він гідний моєї молодшої сестри.

Тато тихо сміється. Мама теж усміхається, а Артем продовжує:

– І якщо якийсь тип мені не сподобається...

– Досить, – перебиваю його, відчуваючи, що зараз згорю від сорому. – Будь ласка, перестаньте вже говорити про мене.

Я опускаю очі і саме тоді відчуваю на собі чужий погляд. Повільно піднімаю голову і бачу, що Ян дивиться прямо на мене. Уважно. Зацікавлено. А на його губах ледь помітно з'являється усмішка.

Не насмішка. Швидше… Якась тепла. Ледь помітна. Наче його трохи розважає вся ця сімейна вистава.

На щастя, він мовчить. Не додає жодного коментаря, і я безмежно вдячна йому хоча б за це.

Тато, ніби відчуваючи, що ще кілька хвилин – і я просто втечу, швидко переводить розмову на новий проєкт своєї компанії.

Усі поступово повертаються до вечері, але я вже не чую майже нічого.

– Вибачте, – тихо кажу, відкладаючи серветку. – Я зараз повернуся.

Ніхто не встигає мене зупинити. Я майже миттєво підводжуся зі стільця. Виходжу з їдальні й, лише опинившись у коридорі, дозволяю собі глибоко вдихнути.

Ні. Я більше не можу там сидіти. Не зараз.

Швидко піднімаюся знайомими дерев'яними сходами на другий поверх. Кожна сходинка тихенько поскрипує під ногами, зовсім як колись.

Я проходжу повз кімнату Артема. Повз бібліотеку і нарешті відчиняю двері до своєї кімнати. Вона майже не змінилася. Батьки нічого тут не переробляли. Світлі шпалери, білий письмовий стіл біля вікна, книжкові полиці, маленький диванчик у кутку, фотографії з дитинства. Навіть стара дошка, на якій колись висіли мої перші ескізи суконь, досі стоїть на своєму місці.

Наче час тут просто зупинився.

Колись саме в цій кімнаті я годинами говорила телефоном з Юлею, ділилася всіма своїми секретами, плакала через перші невдачі, мріяла про майбутнє й... закохувалася в найкращого друга свого брата.