Розділ 9.1

Ми всі розміщуємося за великим дубовим столом у просторій їдальні, де, здається, нічого не змінилося з мого дитинства. Та сама кришталева люстра над головою, той самий сервіз, який мама дістає лише для сімейних вечер або особливих гостей, той самий запах запеченого м'яса й свіжої домашньої випічки, який незмінно асоціюється в мене з домом. 

Колись ми з Артемом наввипередки бігли сюди, бо знали, що мама знову приготувала щось смачне. Зараз усе інакше. Ми давно виросли. У кожного власне життя, власний графік, власні турботи. Саме тому такі вечері стали рідкістю, і через це мама так ними дорожить.

Я опускаюся на свій звичний стілець і лише тоді розумію, що навпроти мене сідає Ян. Наче цього вечора доля вирішила остаточно перевірити мої нерви на міцність.

Підводжу очі лише на мить. Він саме відсуває стілець, сідає, розстібає верхній ґудзик темно-синьої сорочки й усміхається татові, який уже вкотре питає його про життя за кордоном.

Збоку здається, ніби Ян ніколи й не покидав цього будинку. Він почувається тут абсолютно вільно. Розслаблено. По-домашньому.

Легко підтримує будь-яку тему, жартує з Артемом, уважно слухає маму, сміється разом із татом. Я навіть ловлю себе на думці, що він пам'ятає, яку саме домашню наливку тато любить найбільше, і сам просить налити трохи саме її.

Мені стає тепло і водночас боляче, бо він досі залишається частиною нашої родини. Просто... вже не моїх мрій.

– То як тобі жилося там? – цікавиться тато. – Не шкодуєш, що стільки років провів за кордоном?

Ян трохи задумується.

– Ні. Це був неймовірний досвід. Я працював із людьми, про співпрацю з якими колись навіть боявся мріяти. Побачив багато країн, реалізував кілька дуже масштабних проєктів... Але знаєте, що дивно?

– Що? – усміхається мама.

– Додому завжди хочеться повернутися.

Його голос звучить спокійно та щиро.

– Я навіть не думав, що настільки сумуватиму за Україною.

– Оце правильно, – задоволено киває тато.

– А ще, – усміхається Ян, – я дуже скучив за нормальною домашньою їжею.

Мама відразу сяє.

– Ну тоді сьогодні тобі точно сподобається.

Я тихенько усміхаюся, спостерігаючи за ними. На щастя, вся увага цього вечора прикута саме до Яна. Мама навіть жодного разу не запитує мене, чи не працюю я забагато. Не цікавиться, коли я востаннє ходила на побачення. Не заводить свою улюблену розмову про те, що мені вже давно час знайти хорошого чоловіка.

І я майже видихаю, бо якби вона почала все це говорити зараз перед Яном, я справді провалилася б крізь землю.

Я спокійно вечеряю, майже не втручаючись у розмову, лише час від часу відповідаю на якісь запитання, поки всі інші захоплено слухають історії Яна про життя за кордоном, про архітектурні конкурси, про міста, у яких він працював, про людей, із якими його звела доля.

І мені навіть починає здаватися, що цей вечір мине напрочуд спокійно. Але моє переконання триває рівно до того моменту, коли Артем знову вклинюється в розмову. 

– До речі, – раптом озивається брат, відкладаючи виделку. – Найбільший шок для мене був навіть не в тому, що цей буркотун вирішив повернутися додому.

Він усміхається й киває в бік Яна.

– А в тому, що наш переконаний холостяк вирішив одружитися.

Я завмираю. У руках стискаю виделку трохи сильніше.

– Хто б міг подумати? – продовжує Артем, нічого не помічаючи. – Ми колись були впевнені, що Ян до старості житиме сам із кресленнями та макетами будівель. А тут... весілля.

Ян лише тихо сміється.

– Не перебільшуй.

– Та що там перебільшувати? – фиркає брат. – Тим паче, хто б міг подумати, що твоєю обраницею стане відома акторка.

Мама широко розплющує очі.

– То це правда?

Ян спокійно киває.

– Так.

– Боже мій… Я читала про вас в інтернеті, але до останнього не вірила, – мама навіть легенько сплескує в долоні. – Я просто обожнюю фільми з Веронікою!

Я заплющую очі лише на мить і глибоко вдихаю.

– Вона така талановита дівчина, – продовжує мама із захопленням. – І неймовірно красива. Я завжди милуюся нею на екрані.

Тато усміхається, дивлячись на дружину.

– Здається, у тебе вже з'явилася улюблена невістка. Все-таки Ян нам як син. 

– Та я ж ще навіть не знайома з нею! – сміється мама. – Але дуже хотіла б познайомитися. Якщо чесно, мені здається, ви чудово підходите одне одному.

Я відчуваю, як щось усередині повільно стискається, наче кожне її слово обережно, але дуже впевнено тисне на стару рану.

Ви чудово підходите одне одному.

Опускаю погляд у тарілку, апетит зникає остаточно. І найдивніше – мама має рацію. Вероніка красива. Впевнена у собі. Відома.