Розділ 9

Час до вечора пролітає надто швидко.

Здається, я лише на хвилину відволікаюся від роботи, щоб допити вже холодну каву, переглянути кілька ескізів нової колекції та погодити закупівлю тканини, як годинник на стіні показує шосту вечора. Працівники поступово розходяться по домівках, у виробничому цеху одна за одною замовкають швейні машинки, а велике приміщення, яке ще годину тому було наповнене голосами, повільно занурюється у вечірню тишу.

Я довше, ніж зазвичай, сиджу за своїм столом. Не тому, що ще є робота. Вона є завжди. Просто сьогодні мені потрібні ці кілька зайвих хвилин, щоб морально зібрати себе докупи.

Дивно. Ще вчора я найбільше боялася зустрічі з Яном. Сьогодні ж боюся звичайної сімейної вечері.

Я вимикаю ноутбук, проводжу долонею по дерев'яній поверхні столу й тихо видихаю.

Все буде добре. Нічого страшного. Це ж дім. Мій дім.

Я люблю батьків. Люблю тата. Люблю маму. Люблю той великий будинок, у якому виросла. Люблю сад, який щовесни потопає у цвітінні яблунь. Люблю стару дерев'яну гойдалку, яку тато власноруч зробив для мене ще тоді, коли я була маленькою. Люблю кухню, де мама колись пекла найсмачніший яблучний пиріг, а ми з Артемом постійно крали ще гарячі шматочки просто з дека.

Я сумую за цим місцем. Насправді дуже. Але водночас чудово знаю, що майже кожна наша сімейна вечеря рано чи пізно приходить до однієї й тієї самої теми – мого особистого життя.

Мама ніби не може інакше. Вона щиро хвилюється за мене, я це знаю. Щиро хоче, щоб я була щасливою. Але її уявлення про щастя дуже відрізняється від мого. Для неї успішна кар'єра – це добре. Та лише до того моменту, поки вона не починає заважати сім'ї.

Для мене ж… Я досі не знаю, чи взагалі готова когось впустити у своє життя.

Я зачиняю студію, сідаю за кермо й виїжджаю на вечірні вулиці міста. Дорога до батьківського маєтку займає трохи більше двадцяти хвилин.

За цей час я встигаю кілька разів увімкнути й вимкнути музику, подумати про роботу, згадати нову колекцію, яку потрібно завершити до кінця місяця, і навіть майже не згадати про Яна.

Майже.

Коли знайомі високі ковані ворота повільно відчиняються переді мною, я вже остаточно заспокоююся.

Це дім. Тут мені завжди було добре.

Я повільно заїжджаю на подвір'я й одразу помічаю знайомий чорний позашляховик Артема. Усміхаюся. Брат, як завжди, приїхав раніше за всіх.

Паркуюся поруч, вимикаю двигун і ще кілька секунд сиджу в машині. Вечірнє сонце вже майже сховалося за деревами, фарбуючи великий світлий будинок у теплі золотаві відтінки. Тут майже нічого не змінилося за останні роки. Та сама доглянута алея, той самий фонтан посеред подвір'я, ті самі клумби, про які мама дбає так, ніби це її особисті діти.

Я виходжу з автомобіля. Прохолодне повітря одразу огортає плечі, і раптом розумію, наскільки сильно скучила. Не була тут більше місяця.

Для когось це дрібниця. Для мене – ціла вічність.

Я швидко підіймаюся широкими сходами, відчиняю знайомі двері й заходжу всередину. У передпокої все так само пахне деревом, свіжими квітами й маминими парфумами.

Навіть не встигаю роззутися, як чую з вітальні гучний сміх Артема. Я мимоволі сама усміхаюся.

– Уже йду! – голосно гукаю, хоча мене ніхто й не кликав.

Скидаю туфлі, роблю кілька кроків коридором і завмираю на порозі вітальні, бо на дивані сидить не лише Артем. Поруч із ним… Ян.

Він сидить абсолютно розслаблено, закинувши руку на спинку дивана й поклавши одну ногу на іншу. Темно-синя сорочка з недбало закоченими рукавами, дорогий годинник на зап'ясті, легка усмішка на губах.

Він уважно слухає тата, який щось захоплено розповідає, час від часу сміється й киває. Наче… Наче й не було цих десяти років. Наче він нікуди не їхав. Наче завжди був частиною нашої родини.

У мене перехоплює подих. Я взагалі не очікувала побачити його тут. Жодної секунди.

Мені здавалося, що після вчорашнього ми ще довго не перетнемося. А виходить… Я помилялася.

Мабуть, відчуваючи мій погляд, Ян першим повертає голову. Наші очі зустрічаються. І вже за мить його обличчя освітлює широка, абсолютно щира усмішка. Така, ніби він справді радий мене бачити.

– Веснянка, – усміхається він.

Лише одне слово – і серце знову починає поводитися так, ніби вчорашнього рішення забути його ніколи не існувало.

Після голосу Яна на мене звертають увагу й усі інші.

– Аню! – першим підводиться тато.

Я нарешті змушую себе відірвати погляд від Яна й широко усміхаюся.

– Привіт.

Тато міцно обіймає мене. Він майже не змінився за останні роки. Такий самий високий, широкоплечий, із ледь посрібленими сивиною скронями. Його карі очі завжди залишаються теплими й спокійними, а усмішка – такою щирою, що поруч із ним мимоволі стає затишно.

– Ми сумували за тобою, – тихо каже він.

– І я.

До нас одразу підходить мама. Вона нижча за тата майже на голову, але поруч із ним завжди здається такою ж величною. Світле волосся акуратно вкладене у звичну зачіску, на обличчі легкий вечірній макіяж, а в сіро-блакитних очах – знайома уважність, від якої іноді хочеться сховатися, бо здається, що вона бачить мене наскрізь.