Юля їде приблизно за пів години. Перед самим виходом ще раз уважно розглядає мене, ніби намагається переконатися, що я справді не розсиплюся на друзки, щойно за нею зачинилися двері. Я лише усміхаюся, запевняю, що зі мною все гаразд, хоча ми обидві чудово знаємо: це ще не зовсім правда.
Вона обіймає мене на прощання, наказує не пропускати обід і не працювати до ночі, а я, звісно, обіцяю все, що вона хоче почути. Ми однаково знаємо, що останньої обіцянки я не дотримаюся.
Щойно двері за нею зачиняються, у квартирі западає така звична тиша. Колись вона мене лякала, а тепер, навпаки, допомагає зібрати думки докупи. Я швидко допиваю вже ледь теплу каву, переодягаюся у світлі широкі штани, білу сорочку, збираю волосся у високий хвіст, хапаю ноутбук і ключі від автівки. Якщо вже я й не вмію керувати власними почуттями, то хоча б умію працювати. А сьогодні мені це потрібно більше, ніж будь-коли.
Спочатку їду до клубу, щоб забрати машину з парковки і вже за сорок хвилин я паркуюся біля будівлі, яка давно стала для мене другим домом.
На фасаді великими металевими літерами сяє напис “LEVYTSKA ATELIER”.
Коли я лише відкривала власний бренд, це було невелике ательє з трьома швачками, стареньким розкрійним столом і мрією, яка тоді здавалася майже недосяжною. Минуло кілька років, і тепер це вже не просто ательє. Це повноцінна дизайн-студія та виробництво, де народжується кожна колекція мого бренду.
Тут працюють конструктори одягу, технологи, закрійники, швачки, майстри ручної вишивки, менеджери, стилісти. Кожен знає свою справу настільки добре, що іноді мені здається, ніби ми один великий живий організм, де кожна людина – незамінна частина.
Я відчиняю двері, і мене миттєво огортає знайомий світ. Запах свіжої тканини, ледь відчутний аромат пари від прасувальних станцій, тихе дзижчання швейних машин, стук ножиць, приглушені голоси.
Десь у сусідньому приміщенні сміється одна із закрійниць, а за хвилину її сміх підхоплюють інші.
– Доброго ранку, Анно Володимирівно!
Я усміхаюся кожному, кого зустрічаю дорогою до свого кабінету. Тут мене ніхто не називає відомою дизайнеркою. Ніхто не бачить у мені людину з обкладинок журналів. Тут я просто Аня. Людина, яка так само може сісти навпочіпки біля манекена й власноруч підколоти шпильками край сукні.
Саме тому я люблю це місце. Тут ніхто не грає ролей. Тут народжується те, що я люблю найбільше.
Моє місце сили.
Я навіть не заходжу до кабінету. Одразу прямую до великого творчого залу, де вздовж панорамних вікон стоять манекени з майже готовими образами нової колекції. На довгих столах лежать рулони шовку, крепу, органзи й костюмної вовни, поруч розкладені десятки ескізів, палітри кольорів, коробки з ґудзиками, блискавками й фурнітурою.
Я проводжу долонею по молочному шовку. Такий м'який і холодний. Ідеальний.
Усередині нарешті стає тихіше. Я беру олівець і починаю щось домальовувати на одному з ескізів. Потім переходжу до примірки жакета на манекені. Змінюю лінію плеча. Прошу технолога трохи звузити рукав. Сперечаюся із закрійницею щодо довжини спідниці. Сама беру крейду й креслю нову лінію.
Час зникає. Як і завжди. Я навіть не помічаю, коли перестаю думати про Яна. Тут для нього просто не залишається місця. Тому що кожна нова складка тканини, кожен шов, кожна деталь вимагають повної концентрації.
І мені це подобається. Насправді… Я живу саме заради таких моментів.
Коли світ перестає існувати. Коли є лише я. Тканина. Ідея. І бажання створити щось красиве.
Можливо, саме тому я й стала дизайнеркою, бо лише тут завжди знаю, хто я і чого хочу.
Лише коли телефон починає вібрувати, усвідомлюю, що за вікном уже давно не ранок. На екрані світиться ім'я брата, тому відповідаю майже одразу:
– Привіт, – усміхаюсь, хоч він мене і не бачить.
– Давай вгадаю! Ти вже працюєш? – голос в Артема хриплий, наче він недавно тільки прокинувся.
– Вгадав, – сміюсь.
– Ти така передбачувана! – фиркає. – Я чого телефоную. Не забудь про вечерю. Я знаю, що ти можеш викинути це з голови.
– Я пам'ятаю, – кажу. – Не хвилюйся.
Я прикриваю очі і радію, що Артем мене зараз не бачить. Бо мені зовсім не хочеться сьогодні їхати до батьківського будинку. Особливо знаючи, що там буде мама. Що вона знову почне говорити про те, що я занадто багато працюю. Що час створювати сім'ю. Що кар'єра – це не головне. І що мені вже двадцять чотири.
Але… Я пообіцяла, тому вибору, як такого, немає.
Я кладу телефон на стіл і ще кілька секунд мовчки дивлюся у велике панорамне вікно.
Моє життя завжди було дуже простим. Коли мені боляче – я працюю. Коли страшно – теж працюю. Коли щаслива – знову працюю.
І саме тому ця студія стала для мене не просто місцем роботи. Вона стала моїм прихистком. Єдиним місцем, де серце завжди б'ється рівніше.