Розділ 8

Прокидаюся від настирливого дзвінка у двері. Спочатку мені здається, що він мені сниться. Я лише сильніше натягую ковдру на голову, перевертаюся на інший бік і заплющую очі, сподіваючись, що людина за дверима зрозуміє натяк і просто піде. Але дзвінок лунає знову. Довше. Наполегливіше.

Я важко стогну й наосліп тягнуся до телефону.

Дев'ята ранку.

– Серйозно? – бурмочу сама до себе.

Підводжуся з ліжка, навіть не намагаючись привести себе до ладу. Волосся стирчить у різні боки, велика футболка сповзає з плеча, а очі після вчорашнього вечора печуть так, ніби я все-таки плакала всю ніч, хоча пам'ятаю, що не дозволила собі цього.

Повільно човгаю до дверей, відчиняю і зовсім не дивуюся.

– Я знала, що ти ще спиш, – заявляє Юля замість привітання, проходячи всередину так, ніби це її квартира.

У руках вона тримає два паперові пакети з кав'ярні та коробочку з круасанами.

– Добрий ранок і тобі, – бурмочу, зачиняючи двері.

– Він був би добрим, якби не один піжон. 

Я закочую очі, бо чудово знаю, про кого вона говорить. 

– Юлю...

– Ні, ти мене вислухаєш.

Вона рішуче проходить на кухню, розкладає на столі сніданок і знімає сонцезахисні окуляри, ніби збирається проводити дуже серйозну нараду.

Я лише мовчки підходжу до столу, сідаю і знімаю кришку зі стакана. Квартира одразу наповнюється знайомим ароматом свіжої кави. Саме цього мені зараз і бракувало.

– Ні, ти тільки уяви, – починає Юля. – Приїхав увесь такий красивий, обіймав тебе, називав Веснянкою, а потім...

Вона драматично розводить руками.

– Наречена. І не просто наречена, а акторка. Та ще й така, що від неї, мабуть, навіть дзеркала комплексувати починають.

Я мимоволі усміхаюся.

– Серйозно, Аню. Він – мерзотник.

– Юлю. Не треба, – кажу стримано. 

Вона насуплюється.

– Чому не треба? – питає. 

Я повільно повертаюся до неї.

– Бо він нічого поганого не зробив.

Подруга дивиться так, ніби я щойно сказала найбільшу дурницю у своєму житті.

– Аню...

– Ні, – я хитаю головою. – Послухай мене. Ян має повне право бути з Веронікою.

Ці слова вимовляти дивно, наче кожне з них дере горло. Але я все одно продовжую:

– Він нічого мені не обіцяв. Ніколи. Він навіть не здогадувався, що я всі ці роки...

Я не договорюю. Не потрібно. Вона й так усе знає.

– Вони справді гарно виглядають разом, – тихо кажу.

Мені боляче визнавати це, але це правда.

– Вони однакові. Обоє успішні. Відомі. Постійно на якихось заходах. Вони… – я зітхаю. – Ідеально одне одному підходять.

Юля фиркає.

– Це ще не означає, що вона розумніша за тебе.

– Я цього й не казала, – усміхаюся. 

– Але подумала, – Юля підводиться зі стільця. Підходить ближче. – Ти зараз знову почнеш порівнювати себе з нею?

Я мовчу.

– Не смій, – вона легенько торкається мого плеча. – Ти зовсім інша.

– Саме так, – я сумно усміхаюся. І цього достатньо, щоб зрозуміти одну просту річ – я весь цей час кохала не реального Яна. Я кохала спогад. Учора мені було дуже боляче, але сьогодні… Сьогодні я зрозуміла, що, мабуть, доля спеціально зробила так, щоб я побачила їх разом.

– Навіщо? – Юля хмуриться. 

Я сумно всміхаюся.

– Щоб нарешті відпустити минуле.

На кухні стає тихо. Юля більше не сперечається. Не намагається переконати мене, що Ян ще передумає. Що все може змінитися.

Вона просто слухає.

– Я не хочу прожити ще десять років, чекаючи чоловіка, який давно побудував своє життя без мене. Думаю, настав час побудувати своє.

Юля довго мовчить. Потім бере свою каву.

– Тобі буде дуже важко.

Я киваю.

– Знаю.

Вона робить ковток кави і раптом усміхається.

– Але знаєш що?

– Що? – мені справді цікаво. 

– Я дуже хочу дожити до дня, коли якийсь чоловік змусить тебе дивитися на нього так само, як ти вчора дивилася на Яна.

Я тихо сміюся.

– Це буде непросто.

– Тим цікавіше.

Я дивлюся у вікно. За ніч дощ остаточно закінчився. Сонце повільно пробивається крізь хмари.

І вперше за дуже довгий час мені здається, що, можливо, новий день справді може стати початком чогось нового.