Розділ 7.1

Я ще якийсь час сиджу за столом, механічно відповідаючи на чиїсь запитання, киваючи в потрібні моменти й навіть час від часу усміхаючись, але всередині давно перестаю бути частиною цього вечора. Наче залишаюся тут лише фізично, тоді як думками вже дуже далеко. 

Музика стає гучнішою, сміх – голоснішим, а келихи на столі спорожнюються один за одним. Артем із хлопцями остаточно переходять у той стан, коли кожна стара історія здається найсмішнішою у світі. Ян сміється разом із ними, уже зовсім розслаблений після кількох келихів алкоголю, а Вероніка не відходить від нього ні на крок. Навпаки. З кожною хвилиною вони ніби все більше забувають про те, що перебувають серед людей. Вона сидить до нього впритул, її долоня постійно ковзає по його руці, плечу, шиї, а він то поправляє пасмо її волосся, то нахиляється, щоб щось прошепотіти просто на вухо. 

Вероніка сміється, легенько штовхає його в груди, а потім без жодного сорому цілує в щоку. За хвилину вже він торкається губами її скроні. Я відводжу погляд, але за кілька секунд знову дивлюся на них. Не тому, що хочу. Просто не можу перестати. Це схоже на якусь дивну форму самокатування. Кожен їхній дотик болить, але я все одно продовжую дивитися. 

У якийсь момент мені навіть здається: ще трохи – і їм стане байдуже, що довкола десятки людей. Настільки природно вони поводяться одне з одним. Настільки очевидно, що вони закохані. І я раптом усвідомлюю, що більше не можу цього бачити.

Я нахиляюся до Юлі так, щоб ніхто більше не почув.

– Я поїду додому.

Подруга миттєво повертається до мене.

– Я з тобою.

Я усміхаюся й повільно хитаю головою.

– Не треба, – беру її за руку й легенько стискаю пальці. – Тут весело. Тобі подобається. Не потрібно псувати собі вечір через мене.

– Та мені байдуже на вечір, – хмуриться. 

– А мені – ні.

Юля насуплюється, а я тихо сміюся, хоча сміх виходить надто втомленим.

– Я вже велика дівчинка, – переконую її. – Зі мною все буде гаразд.

Навіть мені самій ця фраза здається неправдивою. Але зараз вона потрібна більше Юлі, ніж мені.

Бачу, що подруга не в захваті від того, що я їду сама, але мені таки вдається переконати її залишитися. Я ж тихо вибачаюся перед тими, хто сидить поруч, кажу, що мені вже час, і непомітно вислизаю з-за столу. Ніхто майже не звертає уваги. Лише Артем щось кричить комусь через увесь стіл, а Ян саме в цей момент нахиляється до Вероніки, яка сміється так голосно, що не чує нікого навколо.

Я виходжу із зали і лише тоді дозволяю собі нормально вдихнути, але не встигаю дійти до виходу, як за спиною лунають знайомі кроки.

– Аню!

Я обертаюся і бачу, що Артем швидко наздоганяє мене, поправляючи на ходу розстебнуту сорочку. По його усмішці й трохи блискучих очах одразу видно, що сьогодні він випив значно більше, ніж зазвичай, але тримається ще доволі впевнено.

– Уже тікаєш? – питає з усмішкою. 

– Не тікаю. Просто втомилася.

Він уважно дивиться мені в очі кілька секунд, ніби намагається зрозуміти, чи все гаразд. На щастя, алкоголь трохи притупив його уважність.

– Ходімо, – каже брат. – Проведу тебе до машини.

Я не сперечаюся. Разом ми виходимо на вулицю. Дощ уже давно закінчився. Повітря стало прохолодним і свіжим, а мокрий асфальт відбиває світло ліхтарів, наче дзеркало.

Я викликаю таксі. Поки чекаємо, Артем стоїть поруч, засунувши руки в кишені.

– До речі, – раптом згадує він. – Не забудь, що завтра сімейна вечеря.

Я тихо стогну, а брат сміється.

– Артеме...

– Навіть не починай, – він говорить досить серйозно попри те, як багато випив. – Це ж на честь мого дня народження.

– Я пам'ятаю, – зітхаю. 

– І я дуже хочу, щоб ти прийшла, – додає. 

– Я буду, – кажу, і він задоволено киває, а я думаю зовсім про інше. Про маму.

Останнім часом наші стосунки стали такими напруженими, що будь-яка сімейна вечеря перетворюється для мене на справжнє випробування. Вона знову почне говорити про те, що мені двадцять чотири, а я досі живу роботою. Знову скаже, що кар'єра не зігріє мене вечорами. Що час уже думати про сім'ю. Про дітей. Про нормальне життя.

Наче те життя, яке я обрала сама – ненормальне. Наче всі мої досягнення нічого не варті лише тому, що поруч немає чоловіка.

Для мами це проблема мало не світового масштабу. Для мене – зовсім ні.

Біля тротуару зупиняється таксі. Артем одразу відчиняє мені дверцята.

– Напиши, коли доїдеш.

– Добре.

Він несподівано міцно обіймає мене. Так само, як робив це все життя. Я усміхаюся, притискаючись щокою до його плеча.

– Люблю тебе.

– І я тебе, мала.

Я сміюся крізь втому, сідаю до машини, і таксі плавно рушає. Я ще кілька секунд дивлюся у вікно, поки силует Артема не зникає за поворотом. Потім дістаю телефон. Палець завмирає над екраном лише на мить, і я відкриваю пошук.