Розділ 7

Наречена.

Ц слово не просто звучить. Воно врізається мені під шкіру, ніби гостре лезо. Проходить десь між ребрами, зачіпає саме серце й повільно провертається всередині.

Я дивлюся на Вероніку, потім – на Яна і не можу дихати. Не можу думати. Не можу навіть поворухнутися.

Мені здається, що це якийсь жахливий сон, після якого я ось-ось прокинуся у своїй квартирі, подивлюся на годинник, зрозумію, що запізнююся на роботу, і весь цей вечір виявиться лише плодом моєї надто багатої уяви.

Але я не прокидаюся. Музика продовжує грати, гості сміються, хтось поруч піднімає келих. А Ян... сидить навпроти і поруч із ним – його наречена.

Боже. Його наречена.

Навіть подумки вимовити це боляче. Я відчуваю, як нігті впиваються в долоню під столом, але майже не помічаю болю. Єдине моє бажання зараз – опинитися якомога далі звідси.

Не бачити, як Ян машинально проводить долонею по талії Вероніки. Не бачити, як вона схиляється до нього ближче. Не бачити, як він усміхається їй тією самою усмішкою, яку ще годину тому я наївно вважала особливою.

Мені хочеться підвестися. Піти. Напитися до нестями. Замкнутися у ванній і розплакатися. Зробити хоч щось. Я просто не знаю, що саме.

Ще якихось десять хвилин тому в коридорі я переконувала Юлю, що буду сильною. Що нарешті відпущу це дурне дитяче кохання. Що перестану жити людиною, яка навіть не здогадується, наскільки сильно я його кохаю.

Я справді вірила, що зможу. До того моменту, поки не побачила іншу жінку в нього на колінах.

Усередині мене щось тихо ламається – і біль заповнює кожну частинку тіла. 

Я знала, що такий чоловік, як Ян, не може бути сам. Не настільки ж я наївна. Я розуміла, що за ці роки в нього були жінки. Можливо, серйозні стосунки. Можливо, навіть кохання.

Але чомусь… Чомусь я ніколи не уявляла поруч із ним таку жінку. Вероніка здається бездоганною. Вона красива настільки, що від неї неможливо відвести погляд.

Впевнена. Відома. Талановита. Успішна. Вона сидить поруч із Яном так природно, ніби завжди була частиною його життя.

І раптом усі мої досягнення перестають мати будь-яке значення. Я теж успішна. У мене власний бренд. Мене знають. Мої сукні носять відомі люди. Я працювала без відпочинку, щоб побудувати своє життя.

Але зараз… Зараз мені здається, що цього недостатньо. Я недостатньо красива. Недостатньо розумна. Недостатньо цікава. Недостатньо впевнена.

Недостатньо… всього.

Бо якщо мене достатньо, тоді чому Ян дивиться не на мене? Чому його рука лежить на її талії? Чому він усміхається їй? Чому...

Я швидко кліпаю. Очі починають пекти.

Ні. Тільки не зараз.

Я не плакатиму тут. Перед усіма. Перед ним.

– Аню...

Голос Тимура долинає ніби крізь товщу води. Я повільно повертаю голову і розумію, що він дивиться на мене уважніше, ніж зазвичай. Його усмішка давно зникла, натомість з'явилася абсолютна серйозність. 

– Усе гаразд?

Я дивлюся на нього – і мені так хочеться чесно відповісти.

Ні. Нічого не гаразд. Моє серце зараз розбивається просто посеред дня народження мого брата. Я щойно дізналася, що чоловік, якого я кохаю майже десять років, заручений із найкрасивішою жінкою, яку тільки бачила. І не знаю, як після цього нормально дихати.

Я відкриваю рот, але жодного слова не виходить, тому лише повільно хитаю головою.

– Слухай… – Вероніка дивиться просто на мене. – Та ми ж знайомі.

Я завмираю, а вона нахиляє голову набік, уважно мене розглядаючи. 

– Ти ж... Аня… – на секунду замислюється. – Левицька?

Я автоматично киваю.

– Так. Це я. 

Її усмішка стає ще ширшою.

– А я-то думаю – обличчя знайоме! – вона навіть легко плескає в долоні. – Я в захваті від твоїх робіт!

Усі за столом мимоволі переводять погляди на нас. Я хочу, щоб цього не відбувалося, але зупинити її не можу. 

– Та сукня, яку ти пошила для мене... – із захопленням продовжує Вероніка. – Вона справила справжній фурор! Серйозно, мені здається, я ще ніколи не отримувала стільки компліментів за один вечір.

Я відчуваю гіркоту в роті і вперше в житті не радію тому, що пошила для когось сукню… 

– Про що це ти? – несподівано в розмову втручається Ян. Він зацікавлено дивиться на мене. 

– Аня пошила для мене ту чорну сукню на прем'єру, – пояснює Вероніка. – Пам'ятаєш? Ту, яка тобі так сподобалася. Ти ще сказав, що вона одна з найкрасивіших, які ти бачив на мені. 

Я міцніше стискаю пальці, бо ця розмова мене вбиває. Я вже майже не слухаю. Мені хочеться лише одного – щоб вона перестала говорити. Бо кожне її слово звучить так, ніби вона ненароком ще сильніше підкреслює, наскільки вони з Яном близькі.

Він пам'ятає ту сукню. Він був поруч із нею на прем'єрі. Він робив їй компліменти. Він...