Розділ 6.1

Міцні обійми Юлі тривають рівно стільки, скільки мені потрібно, щоб знову відчути під ногами підлогу. Вона ніколи не ставить зайвих запитань у такі моменти. Не каже, що все буде добре, бо знає – зараз я не повірю жодному слову. Не намагається переконати мене, що Ян обов'язково закохається, варто лише трохи зачекати. 

Юля взагалі ніколи не будує ілюзій. Саме тому я люблю її так сильно. Вона просто стоїть поруч, поки я повільно збираю себе по шматочках. А потім так само мовчки відступає на пів кроку й уважно вдивляється мені в обличчя. Її зелені очі м'якшають ще більше, а губи стискаються в тонку лінію.

– Мені здається, – тихо каже вона, – буде краще, якщо ти зараз поїдеш додому.

Я сумно всміхаюся.

– Настільки все погано?

– Є таке, – зітхає. 

Я мовчу, бо заперечувати безглуздо.

Я знаю, який у мене зараз вигляд. Очі, мабуть, блищать сильніше, ніж потрібно, хоча я вперто не дозволяю собі плакати. Усмішка виходить натягнутою. Навіть дихаю я якось дивно – уривчасто, ніби досі не можу звикнути до того, що мої фантазії так боляче зіткнулися з реальністю.

– Якщо чесно... – продовжує Юля, обережно торкаючись моєї руки. – Я тебе дуже добре розумію, тому й кажу – поїхали звідси. Артем переживе. Скажемо, що тобі стало зле.

Я повільно хитаю головою.

– Ні. Це не вихід, – впевнено кажу. – Я стільки років чекала на цю зустріч... Майже половину свого життя. Я придумала собі сотні сценаріїв. У всіх них усе було красиво. Він повертався. Бачив мене. Ми говорили. І... чомусь у жодному з них я не припускала, що життя не схоже на романтичні фільми.

Говорити це вголос боляче, але водночас – правильно.

– Я мала бути готовою до того, що за ці роки нічого не зміниться, – продовжую вже впевненіше. – Ян не закохається в мене за одну секунду лише тому, що я виросла. Не перестане бачити в мені молодшу сестру свого найкращого друга лише через те, що тепер я доросла.

У грудях щось неприємно стискається, але я змушую себе договорити.

– І це навіть добре.

Юля здивовано дивиться на мене.

– Добре? – перепитує. 

– Так, – я киваю сама собі. – Бо, можливо, настав час нарешті зрозуміти, що це було лише моє перше дурне кохання. Перше кохання, яке я так і не змогла пережити. Але колись же це потрібно зробити. Правда?

Юля мовчить довго. Потім несподівано усміхається.

– Я пишаюся тобою, – каже вона абсолютно серйозно і бере мене за обидві руки. – Бо зараз ти робиш те, на що багато хто взагалі не здатний. Ти не тікаєш. Не влаштовуєш сцен. Не перекладаєш відповідальність на нього. Ти просто приймаєш реальність.

У мене щемить десь під ребрами.

– Це не означає, що мені не боляче, – шепочу. 

– Я знаю, – Юля лагідно торкається мого плеча. – І я буду поруч. Що б не сталося.

Я відчуваю, як очі знову починають пекти.

– Дякую.

Вона підморгує.

– А тепер витирай обличчя. Ніхто не має бачити, що ти розбита. Покажи всім, що ти сильна дівчинка. 

Я не втримуюся й сміюся, бо Юля як ніхто вміє підбадьорити. 

Ми ще кілька секунд стоїмо в коридорі, після чого я востаннє глибоко вдихаю, поправляю волосся й разом з Юлею повертаюся до зали.

Музика знову накриває нас хвилею. Гості все так само сміються. За столом уже хтось підносить новий тост. Я роблю лише кілька кроків і завмираю.

Мій погляд сам знаходить Яна. Тільки цього разу… він не один. На його колінах сидить дівчина. Дуже красива. Настільки красива, що на мить я навіть забуваю, як дихати.

Довге блискуче темне волосся м'якими хвилями спадає їй нижче лопаток. Ідеально засмагла шкіра. Великі темні очі. Витончені риси обличчя, ніби їх малював художник, який не визнає жодних недоліків. Вона усміхається Яну так природно, ніби давно має повне право сидіти в нього на колінах, а він, схилившись до неї, щось тихо говорить просто на вухо.

І вона сміється. Легко. Красиво.

Всередині мене щось обривається. Я дивлюся на неї і вперше за дуже довгий час відчуваю той знайомий, майже підлітковий комплекс неповноцінності.

Поруч із такою жінкою я раптом здаюся собі надто звичайною. Надто простою. Надто… Недостатньою.

– Що за... – тихо видихає Юля поруч зі мною.

Я не відповідаю. Просто дивлюся.

Мені здається, що я вже десь бачила її, але не можу згадати, де саме. 

Тим часом Юля різко стискає мою руку і випалює:

– Та я ж її знаю!

Я повертаюся до подруги.

– Що?

– Це ж… – вона широко розплющує очі. – Трясця, Аню, це ж Вероніка Астахова!

І в ту ж мить мене наче струмом б'є. Я миттєво згадую цю дівчину, тому що кілька місяців тому шила для неї сукню. Я сама власноруч знімала з неї мірки, а зараз вона сидить на колінах у Яна…