Розділ 6

Мені раптом здається, що я опинилася в якомусь красивому романтичному фільмі. В одному з тих, які ми з Юлею дивимося пізно ввечері й над якими вона постійно сміється, а я вдаю, що теж не вірю в подібні історії. Фільмі, де головна героїня через багато років зустрічає своє перше велике кохання. Вони сидять навпроти одне одного за столом, навколо багато людей, усі говорять і сміються, але для них нікого більше не існує.

Я дивлюся на Яна і чекаю. Сама не знаю чого. Можливо, що він теж подивиться на мене. Не випадково. Не тому, що я щось сказала. Просто тому, що захоче.

Наші погляди зустрінуться через стіл, і він раптом замовкне. Побачить мене. Потім підведеться, обійде стіл, простягне руку, і я, звісно, вкладу свою долоню у його. Він поведе мене кудись подалі від музики й людей, зупиниться в тому самому коридорі, де ще годину тому не мав жодного уявлення, хто я така, і скаже…

Що? Що пам’ятав мене всі ці роки? Що теж думав? Що повернувся й зрозумів, що…

Я ледь не сміюся сама з себе. Звісно. А потім ще має заграти романтична музика, піти сніг посеред літа, і Ян зізнається, що кохав мене всі десять років.

Я знову дивлюся на нього, але він не дивиться у відповідь. Ян сміється з чогось, що розповідає Артем. Голосно та щиро, відкинувши голову назад. Потім бере келих, випиває, щось каже Тимурові через стіл, знову повертається до мого брата.

Я чекаю. Ще хвилину. Дві. П’ять. І поступово усмішка на моєму обличчі слабшає, бо Ян більше не дивиться на мене. Взагалі.

Наче тієї короткої розмови не було. Наче він не обіймав мене. Наче не називав Веснянкою.

Він згадав мене. Зрадів. Обійняв. І все. На цьому для нього момент закінчився, а я досі живу всередині нього.

Я дивлюся на Яна. Дивлюся. І дивлюся.

На те, як він нахиляється до Артема, щоб щось сказати. Як сміється. Як стискає келих довгими пальцями. Як проводить долонею по волоссю. Як абсолютно легко існує у світі, в якому я вже майже десять років ношу його всередині себе.

І раптом розумію, що нічого не змінилося. Взагалі нічого.

Майже десять років тому я сиділа десь неподалік і дивилася, як Ян сміється з моїм братом. Чекала, що він помітить мене. Сподівалася на один погляд. Одне слово. Один привід повірити, що я для нього хоч трохи особлива. А зараз роблю те саме.

Мені двадцять чотири. Я доросла. Успішна. Відома. У мене власний бренд, команда людей, які залежать від моїх рішень, і життя, яке я побудувала сама. А поруч із Яном я досі та сама чотирнадцятирічна дівчинка. І для нього я досі та сама… молодша сестра Артема. Веснянка. Кумедний спогад із минулого. Людина, яку приємно побачити через багато років, обійняти, сказати кілька теплих слів – і повернутися до справді важливих людей.

Це усвідомлення приходить настільки різко, що мені стає важко дихати. Я відставляю келих і розумію, що не хочу сидіти тут. Не можу.

Потрібна лише хвилина і трохи повітря.

Я різко підводжуся. Надто різко. Стілець ледь чутно відсувається назад, і майже одразу я відчуваю на собі погляди. Першим дивиться Артем, а потім Ян.

Звісно. Тепер він дивиться. Коли я вже не хочу.

– Ти куди? – запитує брат, хмурячись. – Тільки не кажи, що додому.

Я змушую себе всміхнутися.

– Ні, – голос звучить нормально. Майже. – Мені треба відійти. Скоро повернуся.

– Куди?

– Артеме, – я дивлюся на нього. – Мені двадцять чотири. Можна я відійду без письмового пояснення?

За столом хтось сміється. Брат піднімає руки, ніби здається. 

– Добре, добре.

Я не дивлюся на Яна. Принаймні намагаюся, але перед тим, як розвернутися, погляд усе-таки зрадницьки ковзає в його бік.

Він дивиться на мене. Прямо. Уважно. І на одну безглузду мить у мені знову оживає надія.

Можливо, він помітив, що щось не так. Можливо…

Я відвертаюся. Досить.

Швидко проходжу між столиками, ледь не врізаюся в офіціанта, але цього разу встигаю зупинитися, пробираюся крізь людей і нарешті виходжу до коридору.

Тут тихіше. Не тихо. Музика все одно пробивається крізь стіни, але хоча б не тисне на груди.

Я проходжу ще кілька кроків, а потім зупиняюся. Притискаюся спиною до холодної стіни, заплющую очі і глибоко вдихаю. Один раз. Другий. Третій.

Дурепа. Яка ж я дурепа.

Чого я чекала? Справді? Що чоловік побачить мене після десяти років розлуки й миттєво закохається? Що кількох хвилин вистачить, аби він відчув те саме, що я носила в собі майже половину життя?

Я піднімаю руки й торкаюся долонями щік. Вони палають, а пальці холодні. Я стою так, притискаючи холодні долоні до розпашілого обличчя, й намагаюся зібрати себе докупи.

Нічого страшного не сталося. Ніхто мене не образив.

Ян нічого мені не обіцяв. Ніколи. Він навіть не знав. Це я вигадала собі історію, у якій його повернення повинно було щось змінити. А воно не змінило.

За спиною відчиняються двері. Я не розплющую очей. Мені байдуже, хто це. Принаймні до тієї миті, поки не чую швидкі кроки і цокання підборів. А потім мене обіймають.