Розділ 5.1

І все.

Одна фраза.

Лише одна клята фраза – і всі десять років між нами зникають.

Я більше не стою посеред переповненого клубу у своїй дорогій сукні, не керую власним брендом, не роздаю вказівки десяткам людей і не вдаю, що давно навчилася контролювати кожну емоцію. 

Мені знову чотирнадцять. На моєму носі й щоках стільки ластовиння, що я щоранку витрачаю пів години, намагаючись замазати його тональним кремом. У школі мене дражнять через нього, я ненавиджу сонце, бо після кількох днів на вулиці цяток стає ще більше, і ладна віддати все на світі, щоб прокинутися одного ранку з чистим обличчям. 

А Ян називає мене Веснянкою. Не так, як однокласники. Не з тією гидкою посмішкою, через яку хочеться втекти й сховатися у вбиральні. Він вимовляє це слово легко, тепло, часом дражливо, і саме тому я ніколи не прошу його перестати.

Ніколи.

Навіть коли вдаю, що злюся. Навіть коли фиркаю й закочую очі. Навіть коли Артем підхоплює це прізвисько, а я кричу на нього, щоб він негайно замовк.

Тому що з уст Яна воно завжди звучало інакше. І, як виявляється, досі звучить.

– Ти… – починаю й одразу замовкаю.

Прекрасно. Майже десять років я чекала на зустріч із ним, а тепер не можу скласти докупи навіть два слова.

Ян тихо сміється. І цей сміх остаточно повертає мене в минуле.

– Що? – запитує він.

– Ти пам’ятаєш?

Мій голос звучить тихіше, ніж я хотіла б. Майже беззахисно. Я ненавиджу себе за це, але вже пізно.

Його брови ледь піднімаються.

– Що саме?

– Це прізвисько.

– Звісно, пам’ятаю.

Він говорить так легко. Так просто, наче це очевидна річ. А в мене від його відповіді щось боляче стискається в грудях.

Звісно, пам’ятає.

Можливо, для нього це просто кумедна деталь із минулого. Одне з десятків дитячих прізвиськ, якими він називав молодшу сестру свого друга. Можливо, Ян не думав про нього жодного разу за всі ці роки й згадав лише зараз, коли побачив мене.

А для мене… Для мене це слово завжди було його.

– Я думала, ти забув, – зізнаюся.

Ян трохи нахиляє голову, продовжуючи розглядати мене з тією дивною сумішшю подиву й веселощів.

– Тебе важко забути, Веснянко. Хоча маю визнати, одразу не впізнав. Ти дуже сильно змінилася. 

Серце знову зупиняється.

Ні. Ні, ні, ні. Він не має права говорити такі речі настільки спокійно. Не має права дивитися мені в очі й вимовляти слова, які я потім прокручуватиму в голові найближчі десять років.

Я відчуваю, як пальці Юлі сильніше стискають мою руку. Вона теж це чула.

Чудово. Тепер у мене не буде жодного шансу переконати себе, що мені здалося.

Артем, який увесь цей час стоїть поруч і з неприхованою цікавістю спостерігає за нашою розмовою, раптом голосно плескає долонями, змушуючи мене здригнутися й нарешті відвести погляд від Яна.

– Так, усе, – заявляє він. – Ви ще встигнете наговоритися. У нас, між іншим, цілий вечір попереду.

Ян усміхається й нарешті прибирає руки з моїх плечей. Я навіть не помітила, що весь цей час він досі торкався мене, але щойно тепло його долонь зникає, відчуваю це так гостро, що хочеться зробити крок уперед і повернути все назад. 

Звісно, я не рухаюся. Стою на місці й намагаюся мати вигляд людини, для якої останні кілька хвилин не стали найбільшою емоційною подією за майже десять років. 

Поруч Юля досі тримає мене за руку, і я майже впевнена, що вона відчуває, як шалено пульсує кров у моїх пальцях. Вона знає мене надто добре. Знає, що зараз усередині мене відбувається щось схоже на вибух, і саме тому мовчить. Уперше за весь вечір не жартує, не підколює й не шепоче на вухо щось про те, як Ян на мене дивився. Просто стоїть поруч.

– А от випити за зустріч точно варто, – продовжує Артем, обіймаючи Яна за плечі й тягнучи його до столу. – І багато. Дуже багато. Бо я майже перестав вірити, що цей день колись настане.

– Ти бачив мене три місяці тому, – зауважує Ян.

– У Лондоні. І всього два дні. 

– Три, – сміється Ян. 

– Два з половиною, – стоїть на своєму Артем. 

– Артеме, ми повечеряли в четвер і розійшлися в неділю.

– Трясця, – фиркає брат. – Ти досі такий самий зануда.

– А ти досі не вмієш рахувати.

Вони починають сперечатися, віддаляючись від нас, і я дивлюся їм услід, відчуваючи дивне тепло в грудях. Це настільки знайома картина, що на мить мені здається, ніби ніяких десяти років не було. Наче Ян не їхав. Наче я зараз повернуся до нашого старого будинку, почую їхні голоси з кімнати Артема й вигадаю чергову безглузду причину зайти всередину. Попросити зарядку. Забрати книжку. Запитати брата про щось, відповідь на що чудово знаю сама. Будь-що, аби лише ще кілька хвилин побути поруч із Яном.