Розділ 5

Погляд Яна ковзає по людях, що стоять між нами, минає Олю, затримується на Юлі, а тоді зупиняється на мені. Я бачу ту саму мить, коли він мене впізнає. Не як Аню. Ні. Як жінку з коридору. Як ту саму незграбну дурепу, яка врізалася в нього, облила коктейлем, мало не відірвала руку в боротьбі за серветку, а потім запропонувала піти до вбиральні. 

Його брови повільно сходяться на переніссі, усмішка зникає, а в синіх очах з’являється відверте нерозуміння. Він переводить погляд на Артема, потім знову на мене, і я майже фізично відчуваю, як у його голові зараз одне за одним виникають запитання. 

Чому його найкращий друг дивиться на мене так, наче ми повинні бути знайомі? Чому я стою поруч із Юлею та Олею? Чому взагалі перебуваю на дні народження Артема? І, що найгірше – чому всі навколо дивляться на нього так, наче чекають якоїсь особливої реакції?

Я не рухаюся. Не можу.

Пальці Юлі все ще стискають мою руку, і, мабуть, лише тому я досі стою на ногах. Серце б’ється так сильно, що кожен удар віддається десь у горлі, а шум довкола знову починає стихати. Так само, як у коридорі. Наче мій світ має якусь дивну здатність звужуватися до однієї людини, щойно Ян опиняється поруч. Я бачу тільки його. Те, як він дивиться на мене. Як хмуриться. Як намагається зрозуміти те, чого поки що не розуміє.

Він досі не знає. І ця думка одночасно ображає й лякає мене.

– Ну? – Артем усміхається, переводячи погляд із друга на мене. – Нічого не хочеш сказати?

Ян знову дивиться на нього.

– Ми вже познайомилися.

У мене всередині все обривається.

Юля повільно повертає до мене голову. Я не дивлюся на неї. Навіть не намагаюся. Тому що знаю: якщо зараз зустрінуся з її поглядом, вона миттєво зрозуміє, що я не встигла їй розповісти. А ще зрозуміє, як саме ми познайомилися. І тоді мені доведеться пережити не тільки цю зустріч, а ще й її допит.

– Справді? – дивується Артем.

Ян кидає на мене короткий погляд.

– Так.

– Тим краще, – хмикає Артем, який зрозумів, що Ян мене не впізнав. – Хоча, судячи з твого обличчя, ти досі не зрозумів, з ким саме.

Ян хмуриться ще сильніше, а Артем більше не хоче тягнути інтригу і мучити свого найкращого друга. 

– Схоже, ти геть забув мою молодшу сестру, – Артем плескає Яна по плечу, і всі починають сміятися. Але Ян не рухається. Навіть не кліпає.

Я бачу тільки те, як змінюється його обличчя. 

Спочатку – нерозуміння. Потім здивування. Його брови повільно піднімаються, погляд повертається до мене, і цього разу він дивиться інакше. Зовсім інакше.

Повільно. Уважно. Наче справді вперше бачить. Його очі ковзають по моєму обличчю, затримуються на волоссі, знову повертаються до очей. Потім опускаються нижче.

Я перестаю дихати, поки Ян розглядає мене з голови до ніг. Не нахабно. Не так, як часом дивляться незнайомі чоловіки, від поглядів яких хочеться відвернутися.

Він просто вивчає. Наче намагається знайти в жінці, яка стоїть перед ним, ту дівчинку, яку пам’ятає. І я не знаю, що саме він бачить. Не знаю, чи знаходить у мені щось знайоме, але бачу мить, коли він нарешті розуміє.

Його очі раптом розширюються. Губи розтуляються, наче він хоче щось сказати, але не знаходить слів. І я відчуваю дивне, майже болісне задоволення.

Впізнав. Нарешті.

Майже десять років я пам’ятала його, а йому знадобилося кілька хвилин, розлита склянка коктейлю й підказка Артема, але він нарешті мене впізнав.

– Не може бути, – видихає Ян.

Я не знаю, що відповісти, тому просто стою. І тоді Ян усміхається. Не тією стриманою усмішкою, якою кілька хвилин тому відповідав гостям. Не короткою ввічливою усмішкою дорослого чоловіка.

Широко. Щиро. Так, що в кутиках очей з’являються знайомі зморшки. І в цю мить я знову бачу його.

Мого Яна.

Того самого двадцятитрирічного хлопця з розтріпаним волоссям, який сміявся з Артемом у нашій вітальні.

У мене стискається горло.

– Нічого собі… – тихо вимовляє він, а потім робить крок до мене.

Я не встигаю нічого зрозуміти. Не встигаю підготуватися. Не встигаю навіть відпустити руку Юлі.

Ян просто опиняється поруч, широко розводить руки й міцно обіймає мене.

У мене зупиняється серце. На одну довгу, неможливу секунду воно просто перестає битися.

Моє обличчя притискається до його грудей, сильні руки змикаються навколо мене, і я завмираю. Усе моє тіло стає нерухомим. Я не знаю, що робити з руками. Не знаю, куди дивитися. Не знаю, як дихати.

Намагаюсь повільно та обережно вдихнути і роблю помилку, тому що відчуваю запах його парфумів. Теплий, глибокий, із чимось свіжим і деревним. Він змішується із запахом самого Яна, і мені раптом стає так страшно добре, що я заплющую очі.

Це справді відбувається. Це не сон. Не одна з моїх дурних фантазій.

Я стою посеред клубу в обіймах чоловіка, якого кохаю майже десять років. Обережно піднімаю руки. Майже невпевнено, а тоді торкаюся його спини. І все. Цього достатньо, щоб всередині мене щось остаточно зламалося.