Розділ 4.1

Я беру зі столу келих із шампанським і роблю кілька ковтків, хоча зазвичай не люблю пити так швидко. Бульбашки лоскочуть горло, і я змушую себе видихнути.

– Ти когось чекаєш? – раптом запитує Тимур.

Я миттєво повертаюся до нього.

– Що?

– Ти вже втретє дивишся на двері, – Тимур уважно мене роздивляється. 

– Нікого не шукаю, – швидко випалюю і, щоб приховати збентеження, роблю ще ковток напою. 

Розумію, що поводжуся надто дивно, і друзі це помічають. Треба опанувати себе, інакше хтось може зрозуміти причину такого мого стану. 

Тимур усміхається, але нічого більше не питає, за що я йому вдячна. Я роблю ще один ковток шампанського й знову намагаюся долучитися до розмови за столом. 

Хтось розповідає смішну історію про Артема, двоюрідний брат голосно сперечається з Юлею, а сам іменинник стоїть трохи далі й розмовляє з кимось із друзів. Усе довкола абсолютно нормальне. Звичайний день народження. Звичайний вечір.

Тільки я не можу заспокоїтися, як би не намагалася. Навіть алкоголь не допомагає. Але після другого келиха шампанського мені справді стає трохи легше. Не настільки, щоб я перестала кожні кілька хвилин кидати погляд у бік входу, але достатньо, щоб серце більше не підстрибувало до горла щоразу, коли двері відчиняються й до зали заходить черговий чоловік із темним волоссям. 

Я навіть починаю брати участь у розмовах, сміюся з якоїсь історії Тимура, сперечаюся з Юлею про фільм, який вона змусила мене подивитися минулого тижня, і на якийсь час майже переконую себе, що вечір може пройти нормально. 

Тому, коли помічаю трохи далі нашу двоюрідну сестру Олю, підводжуся з місця майже з полегшенням. Вона вже кілька тижнів пише мені про нову колекцію, випитує, коли нарешті зможе побачити речі наживо, і погрожує, що, якщо я не дозволю їй першою придбати одну з нових суконь, вона зречеться мене як родички. Це саме та розмова, яка мені зараз потрібна. Зрозуміла. Безпечна. Про роботу. Про єдине, що завжди здатне змусити мене забути про все інше.

– Тільки не кажи, що ти знову хочеш ту чорну сукню, – починаю, щойно підходжу до неї.

Оля миттєво повертається до мене й усміхається.

– Я не хочу чорну. Я хочу білу і ту бордову, яку ти показувала вчора.

Я закочую очі.

– Ти бачила лише шматок рукава.

– Мені вистачило, – хмикає. 

– Вона ще навіть не готова, – усміхаюсь. 

– Тоді дороби.

Я сміюся, а Оля одразу хапає мене під руку й починає випитувати подробиці. Її цікавить усе: тканини, кольори, дата презентації, чи справді я змінила половину моделей за два тижні до завершення роботи, як їй хтось розповів, і чи планую цього разу нарешті створити щось, що вона зможе одягнути не лише на червону доріжку, якої в її житті ніколи не було. 

Я відповідаю, спочатку коротко, але дуже швидко забуваю про намір не говорити про роботу на дні народження брата. Варто Олі запитати про нову колекцію – і все інше просто відступає. Так зі мною завжди. Я можу бути виснаженою, злою, розгубленою, можу не спати дві доби поспіль, але щойно хтось починає говорити зі мною про тканини, силуети чи нову ідею – я оживаю. 

Робота ніколи не була для мене просто способом заробляти гроші. Іноді мені здається, що вона – єдине місце, де я завжди точно знаю, що робити.

– Бордова буде іншою, – пояснюю, повертаючись до входу спиною, щоб краще чути Олю. – Я спочатку хотіла зробити її довгою, але потім зрозуміла, що тканина занадто важка. Вона не рухається так, як мені потрібно. Тому ми повністю змінили…

Я замовкаю. Не тому, що забула, про що говорила. Просто щось змінюється.

Спочатку навіть не розумію що саме. Музика продовжує грати. Люди говорять. Оля стоїть переді мною й досі чекає, коли я договорю. Але повітря в залі раптом стає іншим. Наче хтось непомітно перемикає увагу всіх присутніх на одну точку за моєю спиною.

А потім лунають оплески. Хтось голосно свистить. Кілька чоловічих голосів щось вигукують, і за столом починається пожвавлення.

Мені не потрібно озиратися. Я вже знаю, що відбувається. Серце теж знає. Воно робить один сильний удар, а потім ще один, і я завмираю, дивлячись на Олю.

– Що там? – питаю, хоча голос звучить так, наче належить не мені.

Вона визирає з-за мого плеча. Її очі одразу спалахують цікавістю.

– Здається, хтось прийшов.

Я повільно повертаю голову, а потім і сама розвертаюся. І бачу його.

Ян іде до нашого столика. Усе моє коротке, жалюгідне відчуття спокою миттєво зникає. Він у тій самій футболці, і я перш за все дивлюся саме на неї. На груди. На те місце, де зовсім недавно розтікалася велика мокра пляма від коктейлю.

Плями немає. Взагалі.

Я кліпаю, ніби це може щось змінити.

Серйозно?

Я мало не влаштувала трагедію через ту футболку, готова була власноруч її прати, запропонувала чоловікові піти зі мною до вбиральні, а він якимось дивом повернувся так, наче нічого не сталося.