Розділ 4

Артем відпускає мене, але тільки для того, щоб одразу ж обійняти за плечі й повести до зали, ніби боїться, що варто залишити мене без нагляду хоча б на секунду – і я знову зникну десь на роботі. 

Юля крокує з іншого боку, продовжуючи щось говорити про моє запізнення, але я майже не слухаю. Щойно ми переступаємо поріг, музика обрушується на мене з новою силою, разом із десятками голосів, сміхом, дзенькотом келихів і яскравими спалахами світла.

Артем орендував для свого дня народження окрему частину клубу, але людей тут усе одно стільки, що я на якусь мить гублюся. Хоча дивуватися нічому. У мого брата завжди було багато друзів. Він належить до тих людей, які можуть познайомитися з кимось у черзі за кавою, а через пів години вже домовитися про спільну поїздку на вихідні. На відміну від мене, яка здатна тижнями не відповідати на повідомлення, якщо занурюється в роботу, Артем справді вміє берегти людей. 

Тому сьогодні тут не лише його друзі, а й наші двоюрідні брати та сестри, з якими ми з дитинства підтримуємо близькі стосунки, кілька колег із компанії батька, давні знайомі, однокурсники й люди, яких я бачила всього кілька разів, але які все одно вітаються зі мною так, наче ми розлучилися лише вчора.

До нашого столика я добираюся не одразу. Мені доводиться зупинитися щонайменше п’ять разів, когось обійняти, комусь усміхнутися, відповісти на запитання про нову колекцію й пообіцяти двоюрідній сестрі, що я обов’язково знайду час для спільного обіду, хоча ми обидві чудово знаємо, що вона писатиме мені ще щонайменше місяць, перш ніж я справді вирвуся зі студії. 

Я усміхаюся, говорю, сміюся у потрібні моменти, але водночас мій погляд живе окремим від мене життям. Він постійно ковзає залом. По чоловічих постатях. По входу. По проходу, що веде у бік вбиралень. Я шукаю темне волосся, широкі плечі й ті самі сині очі, які ще кілька хвилин тому дивилися на мене без найменшого натяку на впізнавання. 

Я чудово розумію, що Ян рано чи пізно повернеться. Можливо, він уже витер пляму. Можливо, змінив футболку, якщо Артем чи хтось інший має тут запасний одяг. Можливо, за хвилину він з’явиться в цій залі, підійде до нашого столика, і тоді…

Тоді що?

Я не знаю.

Саме це лякає найбільше.

– Аню!

Знайомий голос вириває мене з думок, і я нарешті дивлюся на людей за довгим столом. За секунду моя напруга трохи слабшає, бо я бачу Тимура. Він сидить ближче до краю, відкинувшись на спинку дивана, і дивиться на мене з тією легкою усмішкою, яка останнім часом стала дивно звичною частиною мого життя. 

Я навіть не помітила, коли саме ми так зблизилися. Тимура я знаю давно – він дружить з Артемом і Яном ще з тих часів, коли вони всі були молодшими, безтурботнішими й значно частіше опинялися в якихось безглуздих історіях. Але раніше він завжди залишався для мене просто одним із друзів старшого брата. Тим самим привабливим блондином, який приходив до нашого дому, сперечався з Артемом через футбол, сміявся найголосніше за всіх і часом приносив мені солодощі, коли я була малою. 

А потім, приблизно через п'ять років, все якось непомітно змінилося. Ми випадково зустрілися в ресторані, пообідали разом, проговорили кілька годин, а через тиждень він знову написав і запропонував повечеряти. Потім було кіно. Виставка. Ще одна вечеря. Довгі розмови, які часом починалися з обговорення якогось фільму й закінчувалися далеко за північ розмовами про життя, роботу, страхи та речі, про які я нечасто говорю навіть із близькими.

Між нами ніколи не було нічого романтичного. Принаймні я завжди сприймала це саме так. Мені просто добре з Тимуром. Легко. З ним не потрібно постійно контролювати себе, думати, який вигляд маєш і чи правильно щось сказала. Він не ображається, якщо я скасовую вечерю через роботу, хоча завжди бурчить. Не дивиться на телефон, коли я говорю. Пам’ятає, яку каву я люблю, знає, що я ненавиджу фільми з передбачуваними фіналами, і може серед робочого дня написати, що знайшов новий ресторан, де ми просто зобов’язані пообідати. 

У нас виявилося дивовижно багато спільних інтересів, і саме тому за останні місяці він став людиною, яку я бачу частіше за деяких родичів.

– Ти таки прийшла, – каже він, коли я підходжу ближче.

– Чому всі сьогодні такі здивовані?

– Тому що ми знаємо тебе.

Я закочую очі й сідаю на вільне місце поруч із ним.

– Ви всі – жахливі люди, – бурчу. 

– А ти – геть не пунктуальна.

Я не встигаю придумати відповідь, бо Тимур одразу обіймає мене однією рукою за плечі й легко притягує до себе. Його губи торкаються моєї щоки в короткому звичному поцілунку, і я мимоволі усміхаюся.

Від нього пахне знайомим парфумом, а його обійми такі природні, що я навіть не думаю відсторонюватися. Навпаки, дозволяю собі на секунду розслабитися поруч із ним, наче весь цей божевільний вечір із затором, дощем, Яном і розлитим коктейлем відбувався не зі мною.

– Ти виглядаєш неймовірно, – каже Тимур, відхиляючись, щоб краще мене роздивитися.

Я примружуюся.

– Наскільки неймовірно?

– Настільки, що я готовий пробачити тобі останні три скасовані вечері.

– Їх було дві, – обурююсь.