Розділ 3.1

Шукати подругу, на щастя, довго не доводиться. Я встигаю зробити лише кілька кроків у напрямку головної зали, коли двері попереду відчиняються й у коридор буквально вилітає знайома рудоволоса постать. Юля спочатку дивиться в інший бік, когось шукаючи, а тоді помічає мене – і її обличчя миттєво розтягується в широкій усмішці.

Вона щось вигукує, але музика за спиною настільки гучна, що я не чую жодного слова. За секунду подруга вже біжить до мене, і я мимоволі всміхаюся. Юля завжди рухається так, як живе – швидко, різко, не залишаючи ні собі, ні іншим часу підготуватися. 

Її довге руде волосся розсипається по плечах, очі блищать від веселощів, а на губах грає та сама усмішка, яка ще зі школи означає, що вона або вже зробила якусь дурницю, або планує зробити її найближчим часом.

– Нарешті! – вигукує вона, хапаючи мене за руку. – Ти майже не спізнилася!

Я дивлюся на неї.

– Це сарказм?

– Ні, що ти. Я абсолютно серйозно. Ми вже навіть почали обговорювати, чи не перенести день народження Артема на завтра, щоб ти встигла.

– Дуже смішно.

– Я знаю, – задоволено відповідає вона й тягне мене за собою. – Ходімо швидше. Свято якраз у самому розпалі.

Я дозволяю їй вести мене коридором, хоча ноги раптом знову стають дивно важкими. Мій погляд мимоволі ковзає довкола. До бічного проходу, з якого кілька хвилин тому з’явився Ян. До дверей, за якими він зник. До кожного чоловіка, який проходить повз. Я ненавиджу себе за це, але нічого не можу вдіяти. 

Я шукаю його. Одночасно боюся побачити й усе одно шукаю. Здається, що він може знову з’явитися будь-якої миті, і я зовсім не знаю, що робитиму, якщо це станеться. Пройду повз, наче ми не знайомі? Привітаюся? Дозволю Артемові представити нас одне одному й подивлюся, як зміниться обличчя Яна, коли він зрозуміє, кого щойно назвав незграбною? Останній варіант несподівано здається мені навіть приємним.

Але Яна ніде немає. І це на краще. Мені потрібна хоча б хвилина, щоб зібрати докупи залишки власної гідності.

Юля впевнено тягне мене вперед, а я йду за нею, намагаючись не перечепитися на підборах, бо після сьогоднішньої зустрічі з Яном мені найменше хочеться підтверджувати його висновок про мою незграбність. 

Щойно ми наближаємося до головної зали, музика стає майже оглушливою. Бас відчувається десь у грудях, яскраві промені світла ковзають по стінах, а крізь відчинені двері видно натовп гостей. Юля раптом зупиняється просто перед входом так різко, що я мало не врізаюся вже в неї.

– Що таке? – запитую.

Вона повертається до мене й нахиляється ближче.

– Я хотіла сказати, що досі шокована!

Я насуплююся.

– Від чого?

Вона дивиться на мене так, наче відповідь очевидна.

– Від Яна!

Одне ім’я – і моє тіло реагує швидше за розум. Плечі напружуються, серце збивається з ритму, а перед очима миттєво виникає його обличчя. Доросле. Красиве. Роздратоване.

Я стискаю губи.

– Боже, Аню, він так змінився! – продовжує подруга. – Я пам’ятаю його зовсім іншим! Ну, ти ж розумієш. Хлопцем. Таким смішним, постійно з розтріпаним волоссям. Він вічно ходив з Артемом, вони щось вигадували, кудись тікали, а твоя мама кричала на них обох!

Я мимоволі всміхаюся. Я теж це пам’ятаю. Надто добре.

– А зараз… – Юля робить виразну паузу й широко розплющує очі. – Аню, це взагалі законно?

– Що саме?

– Так виглядати у тридцять три! – випалює. – Ні, я серйозно! Він тепер справжній чоловік. У мене дух перехопило, коли я його побачила. І це при тому, що я в нього не закохана. Я навіть боюся уявити, що буде з тобою.

Я знову відкриваю рот.

Ось тепер я точно скажу. Скажу, що вже бачила його. Що не просто бачила, а буквально врізалася в нього. Що облила коктейлем. Що ми влаштували ідіотську боротьбу за серветку. Що я запропонувала йому піти до вбиральні. І що чоловік, якого я пам’ятала кожного дня майже десять років, не мав жодного уявлення, хто я така.

– Юлю, я вже встигла…

– А ось і наша зірка вечора! – чоловічий голос перекриває музику, і я не встигаю договорити, бо повертаю голову і бачу Артема.

Він іде просто до нас, широко усміхаючись, і в мене миттєво теплішає всередині. Мій брат завжди мав цей дивний талант: з’являтися поруч й одним своїм виглядом нагадувати, що не все у світі настільки складно, як я встигаю собі вигадати. 

Високий, широкоплечий, у світлій сорочці з недбало розстебнутими верхніми ґудзиками, він справді схожий на мене настільки, що люди, які не знають про різницю у дев’ять років, часто питають, чи ми часом не близнюки. Те саме світле волосся, хоча в нього воно коротке й сьогодні трохи скуйовджене. Ті самі блакитні очі. Схожа форма губ. Навіть усміхаємося ми, за словами тата, однаково.

Тільки Артем вищий за мене майже на голову. І його усмішка завжди ширша.

Він усміхається так, як робить усе в житті – щиро, відкрито, без жодного натяку на стриманість. Від цієї усмішки неможливо не усміхнутися у відповідь.