Розділ 3

Я майже десять років пам’ятала кожну рису його обличчя. Впізнала його за одну секунду, хоча він змінився до невпізнання. А він дивиться просто на мене й бачить якусь незграбну дурепу, яка облила його коктейлем.

– Дай сюди, – кажу й хапаюся за край серветки. – Я допоможу.

– Не треба, – цідить невдоволено. 

Він тягне серветку до себе. Я – до себе. Кілька секунд ми стоїмо посеред коридору й буквально боремося за нещасний шматок паперу, і якби я не була настільки шокована, то усвідомила б, наскільки безглуздо це виглядає.

– Відпусти, – каже Ян.

– Ти відпусти! – не відступаю. 

На його обличчі з’являється такий вираз, наче він починає щиро шкодувати, що не втопився у власному коктейлі ще до зустрічі зі мною.

– Добре, – каже він. – Забирай.

Він різко відпускає серветку. Я зовсім не очікую цього, тому моя рука відлітає назад, а сама я мало не втрачаю рівновагу.

– Ти це спеціально?! – дратуюсь, бо цей бовдур зовсім не схожий на того Яна, якого я пам'ятаю. Той ніколи мене не ображав, а цей навіть не здогадується, хто я така… 

– Ти ж хотіла серветку, – кидає байдуже. 

– Я хотіла допомогти! – випалюю. 

– Ти вже допомогла, – фиркає. 

Його погляд опускається на величезну мокру пляму на грудях. Я стискаю губи, але мовчу, бо він мене дратує.

І це відкриття майже таке ж шокуюче, як те, що Ян мене не впізнав. Бо всі ці роки у своїх фантазіях я наділяла його всіма можливими чеснотами. Він був добрим, красивим, розумним, веселим, ідеальним. А зараз переді мною стоїть зарозумілий чоловік, який дивиться на мене так, наче я особисто зруйнувала його життя, а не просто випадково пролила на нього напій.

– Послухайте, – кажу, змушуючи себе говорити спокійніше. – Мені справді шкода. Можливо, нам варто піти до вбиральні й намочити футболку водою, поки пляма не в’їлася.

Ян повільно піднімає на мене очі і дивиться. Просто дивиться кілька секунд. У його погляді стільки мовчазного запитання, що я майже одразу розумію, як саме прозвучала моя пропозиція.

Нам варто піти до вбиральні.

Разом.

Я відчуваю, як щоки починають палати.

– Я мала на увазі не…

– Я сам розберуся, – перебиває він.

– Але…

Він відступає на крок, кидає на мене ще один короткий погляд, у якому досі немає нічого, крім роздратування, розвертається й іде геть.

Я залишаюся стояти посеред коридору із зім’ятою мокрою серветкою в руці і дивлюся йому вслід, не здатна поворухнутися.

Ян упевнено віддаляється, навіть не озираючись. За кілька секунд зникає за поворотом, а я продовжую стояти там, де він мене залишив.

Майже десять років. Я чекала на нього майже десять років. Мріяла про цю зустріч. Уявляла її. Прокручувала в голові сотні разів. Думала, що він побачить мене й нарешті зрозуміє, що я давно виросла.

І Ян справді побачив мене. Подивився просто у вічі. Обізвав незграбною і пішов, бо не впізнав.

Я ще кілька секунд стою посеред коридору й дивлюся туди, де він щойно зник. Зім’ята серветка досі затиснута між пальцями, і, лише опустивши на неї погляд, я нарешті усвідомлюю, наскільки безглуздо зараз виглядаю. Повільно розтискаю руку, викидаю серветку до найближчої урни й глибоко вдихаю. 

Один раз. Другий. Третій. Повітря все одно не вистачає. Усередині наче хтось натягнув тонку струну, яка ось-ось лусне від напруги, а в голові продовжує крутитися одна й та сама думка, від якої хочеться одночасно сміятися й плакати:

Він мене не впізнав. 

Ян, якого я впізнала за одну мить, хоча не бачила майже десять років, дивився просто мені в обличчя й не мав жодного уявлення, хто перед ним стоїть. Мабуть, це мало б мене образити. Ні, кого я обманюю? Це мене страшенно ображає. 

Я роками уявляла нашу зустріч, дурепа. Думала, що він здивується, побачивши мене дорослою, що затримає погляд хоча б на кілька секунд довше, що, можливо, навіть не одразу повірить, що перед ним та сама Аня. І він справді не повірив. Точніше, навіть не подумав про це. Для нього я виявилася просто незнайомкою, яка не дивиться під ноги, проливає коктейлі на чужі футболки й пропонує чоловікам піти з нею до вбиральні через тридцять секунд після знайомства.

– Чудово, – тихо кажу сама собі. – Просто неймовірно.

Я заплющую очі, ще раз повільно вдихаю й змушую себе рушити з місця. Досить стояти тут, наче мене щойно покинули біля вівтаря. Нічого страшного не сталося. Ян мене не впізнав – і що? 

Минуло майже десять років. Я змінилася. Виросла. Волосся тепер значно світліше, ніж у школі, я більше не ношу безформні светри, не ховаюся за спиною брата й не червонію, щойно якийсь чоловік дивиться на мене довше двох секунд. 

Теоретично все це можна пояснити. Практично ж мені однаково хочеться повернутися до автівки, поїхати додому й ніколи більше не згадувати про цей вечір. Але вдома на мене чекає лише порожня квартира, а тут – день народження Артема, який точно не пробачить, якщо я втечу через п’ять хвилин після приїзду. Тому я поправляю волосся, піднімаю підборіддя й вирішую знайти Юлю. Бажано – раніше, ніж знову зустріну Яна.