Розділ 2.1

Дощ, ніби тільки й чекав на цю мить, посилюється ще більше. Я миттєво прикриваю голову сумкою, хоча чудово розумію, наскільки безглуздо це виглядає, зачиняю автівку й майже біжу до входу, відчуваючи, як високі підбори ковзають по мокрому асфальту. Ще кілька секунд – і вся година, витрачена на волосся, остаточно перетвориться на безглузде марнування часу. 

Вітер кидає мені в обличчя кілька мокрих пасм, краплі потрапляють на плечі, і я вже не думаю ні про елегантну ходу, ні про те, який вигляд маю збоку. Просто забігаю під навіс, видихаю й швидко проводжу долонями по волоссю, намагаючись переконатися, що воно ще хоча б віддалено нагадує зачіску. Охоронець біля входу вітається зі мною, я киваю у відповідь, називаю ім’я Артема, хоча мене й так одразу пропускають, і за мить опиняюся всередині.

Тепло огортає мене разом із приглушеною музикою, яка долинає з головної зали, запахом дорогих парфумів, алкоголю й чогось цитрусового. Я зупиняюся посеред довгого коридору, поправляю сумку на плечі й озираюся довкола, сподіваючись побачити знайому руду голову. 

Юля мала б чекати на мене. Вона чудово знає, в якому стані я зараз перебуваю, знає, що мені потрібні щонайменше п’ять хвилин, два келихи шампанського й хтось, хто фізично втримає мене від бажання розвернутися та втекти. Але коридор майже порожній. Повз проходить пара, яку я не знаю, десь біля гардероба стоять двоє чоловіків, а Юлі немає. 

Звісно. Вона, мабуть, уже повернулася до зали, бо не збиралася витрачати вечір на очікування подруги, яка сприймає поняття часу як особисту образу. Я дістаю телефон, бачу кілька непрочитаних повідомлень, але не відкриваю їх. Музика стає гучнішою, коли хтось відчиняє двері в кінці коридору, і я розумію, що мені туди.

Туди, де Артем. Де Юля. І де він.

Я відчуваю, як від самої думки серце знову робить якийсь дивний, болючий переворот, але цього разу не дозволяю собі зупинитися. Піднімаю підборіддя, випрямляю плечі й упевнено крокую вперед.

Один крок. Другий. Третій. Я встигаю подумати, що, можливо, спочатку знайду Юлю, вип’ю щось міцніше за шампанське, привітаю Артема, а вже потім, коли трохи заспокоюся, дозволю собі пошукати поглядом Яна. Так буде краще. Розумніше. Я не повинна просто влетіти до зали й почати озиратися на всі боки, наче закохана школярка, якою, якщо вже бути до кінця чесною, десь глибоко всередині досі й залишаюся.

Саме через ці думки я не помічаю чоловіка, який виходить із бічного проходу.

Ми врізаємося одне в одного так несподівано, що з моїх губ виривається короткий переляканий вигук. Я відлітаю на пів кроку назад, а він різко виставляє руку, щоб утримати рівновагу, але келих із коктейлем, який тримає в іншій, небезпечно нахиляється. Прозора рідина з льодом вихлюпується через край і широкою плямою розтікається по його світлій футболці просто на грудях.

Я завмираю. Чоловік опускає погляд на себе.

– Чорт, – тихо вимовляє він.

– Боже, вибачте!

Слова вириваються з мене миттєво. Я роблю крок до нього, відчуваючи, як обличчя спалахує від сорому, і дивлюся на пляму, що стає дедалі більшою.

– Я вас не побачила. Тобто, я взагалі не дивилася, куди йду, і це повністю моя провина. Зараз, секунду, я допоможу.

Я поспіхом відкриваю сумку й починаю ритися всередині, проклинаючи себе, Юлю, Яна й усі думки про нього, через які я сьогодні мало не спричинила аварію, а тепер облила невідомого чоловіка коктейлем. Пальці нарешті намацують упаковку серветок. Я витягую одразу кілька, випрямляюся й простягаю руку до мокрої плями на його футболці.

– Треба промокнути, поки вона не…

Я замовкаю. Не просто замовкаю. У мене зникає голос.

Рука з серветкою застигає в повітрі за кілька сантиметрів від його грудей, пальці перестають рухатися, а серце, яке ще секунду тому шалено калатало від сорому, раптом пропускає удар.

Я повільно піднімаю погляд. Спочатку бачу сильну лінію щелепи, вкриту легкою темною щетиною. Потім губи. Прямий ніс. Коротко підстрижене волосся. І нарешті очі.

Сині. Глибокі. Неможливо знайомі.

Усе довкола перестає існувати.

Музика, що ще мить тому гупала за дверима зали, кудись зникає. Голоси стихають. Люди, які проходять повз нас, перетворюються на нечіткі тіні. Навіть повітря, здається, стає густішим, і я не можу вдихнути його на повні груди.

Переді мною стоїть Ян. Той самий Ян Яшин, якого я чекала майже десять років. Чоловік, заради зустрічі з яким кілька хвилин тому перевищувала швидкість. Чоловік, якого уявляла сотні разів. І жодна моя фантазія не підготувала мене до того, яким він став.

Ян змінився. Це помітно одразу, хоча я все одно впізнала б його серед тисячі людей. Він здається ще вищим, ніж у моїх спогадах, хоча тепер і я давно не та маленька дівчинка, якій доводилося задирати голову, щоб подивитися на нього. 

Плечі стали ширшими, тіло – сильнішим і підтягнутим, і навіть звичайна футболка сидить на ньому так, що я на якусь ганебну мить забуваю, куди взагалі дивилася. Риси обличчя стали гострішими, дорослішими. Легка щетина робить його зовсім не схожим на двадцятитрирічного хлопця з моїх спогадів. Переді мною стоїть чоловік. Справжній, дорослий, неймовірно привабливий чоловік, і від усвідомлення, що це мій Ян, хоча він ніколи не був моїм, у мене паморочиться в голові.