Розділ 2

Я пам’ятаю той день надто добре, хоча воліла б не пам’ятати зовсім. Пам’ятаю, як Артем сказав, що Ян їде за кордон навчатися, і як у мене всередині щось обірвалося. Пам’ятаю, як зробила вигляд, що мені байдуже, бо я вже тоді достатньо добре вміла приховувати те, що відчуваю. Пам’ятаю, як Ян на прощання скуйовдив моє волосся, наче я була маленькою дитиною, усміхнувся й сказав щось про те, щоб я не діставала Артема.

І поїхав. А я залишилася.

Спочатку чекала, що він повернеться через рік. Потім – через два. Потім перестала рахувати.

За цей час змінилося все. Я закінчила школу. Вступила до університету. Створила свою першу колекцію, яку майже ніхто не помітив. Потім другу. Працювала ночами, сварилася з батьками, які не розуміли, навіщо мені виснажувати себе, якщо я можу просто жити спокійним забезпеченим життям. Орендувала крихітне приміщення для першої студії. Знайшла людей, які повірили в мене. Зазнала першої серйозної невдачі. Потім другої. А після них – першого справжнього успіху. Моє ім’я почало з’являтися там, де раніше я могла тільки мріяти його побачити. Мої сукні почали купувати. Мої колекції – чекати. Люди почали впізнавати мене.

Я виросла. Стала тією жінкою, якою колись навіть не уявляла себе.

А Ян у моїй пам’яті так і залишився двадцятитрирічним хлопцем, який дивився на мене зверху вниз і бачив лише молодшу сестру свого найкращого друга.

Я сильніше стискаю кермо і замислююсь. 

А якщо він змінився?

Майже десять років – це не кілька місяців. Це ціле життя. Він міг стати зовсім іншою людиною. Міг втратити ту усмішку, від якої в мене колись слабшали коліна. Міг стати холодним, зверхнім, чужим. Міг узагалі не пам’ятати мене такою, якою пам’ятаю його я. Для мене він усі ці роки залишався частиною життя, навіть перебуваючи за тисячі кілометрів. А для нього я могла бути лише невиразним спогадом.

Мала сестра Артема. Як її там? Аня?

Від самої думки стає важко дихати.

А ще він міг одружитися. Мої пальці завмирають на кермі. Міг мати дітей. Сім’ю. Жінку, яку кохає.

Можливо, він просто не розповідав Артемові. Хоча це безглуздо. Вони досі найкращі друзі. Спілкуються постійно, бачаться щоразу, коли мають нагоду, і Артем точно знав би, якби в житті Яна з’явилася дружина чи дитина. 

Я багато разів – надто багато, якщо вже бути чесною – ненав’язливо випитувала в брата про нього. Ніколи прямо. Я не настільки божевільна. Просто слухала, коли Артем згадував Яна, часом ставила нібито випадкові запитання, вдавала байдужість і запам’ятовувала кожну відповідь.

Ні, Ян не одружений. Принаймні не був.

Серйозних стосунків теж начебто не мав. Принаймні Артем про них не знав.

І саме за цю крихітну, жалюгідну частинку інформації я чіплялася всі ці роки, дозволяючи собі те, чого не мала дозволяти.

Сподіватися.

Тішити себе абсолютно безглуздими фантазіями про те, що одного дня він повернеться. Побачить мене. Не ту дівчинку з довгими світлими косами, яка постійно крутилася біля нього, червоніла від одного погляду й ховалася у своїй кімнаті щоразу, коли він випадково звертався до неї. Не малу сестру найкращого друга.

А мене. Анну Левицьку. Дорослу жінку. Успішну. Самостійну. Впевнену у собі.

Жінку, яка більше не потребує дозволу старшого брата, щоб затриматися допізна, яка сама керує десятками людей, створює колекції, дає інтерв’ю й може одним поглядом змусити замовкнути людину, яка намагається сперечатися з нею на роботі.

Я стільки разів уявляла, як Ян дивиться на мене й нарешті розуміє: я більше не мала.

І так, це безглуздо. По-дитячому наївно. Я чудово знаю, що чоловіки не закохуються миттєво лише тому, що дівчинка, яку вони пам’ятали, виросла. Життя – не романтичний фільм, де достатньо зняти окуляри, розпустити волосся й зайти до кімнати в красивій сукні, щоб чоловік раптом забув, як дихати.

Але хіба я не маю права хоча б трохи помріяти?

Я дивлюся на своє відображення у дзеркалі заднього виду. Світле волосся все ще лежить м’якими хвилями. Макіяж на місці. Очі здаються надто великими через хвилювання, а щоки почервоніли.

Я гарна. Я знаю це.

Не тому, що мені постійно про це говорять. Не через фотографії в журналах чи коментарі під світлинами. Я просто давно навчилася бачити себе такою, якою є, і не шукати підтвердження власної цінності в чужих очах.

Але сьогодні мені раптом до болю хочеться побачити це підтвердження в одних-єдиних. У його.

Хочу, щоб Ян подивився на мене. По-справжньому. Хоч раз.

Ця думка змінює щось усередині. Страх нікуди не зникає, але поруч із ним з’являється інше відчуття. Сильніше. Гарячіше.

Надія.

Безглузда, небезпечна, майже дитяча – але така велика, що від неї знову починає шалено битися серце.

Я випрямляю спину й сильніше натискаю на педаль газу. Досить. Я більше не чотирнадцятирічна дівчинка. Мені двадцять чотири. І якщо Ян Яшин сьогодні повернувся в моє життя, то цього разу він принаймні побачить, кого залишив майже десять років тому.