Розділ 1.1

Автівка попереду різко гальмує. Я бачу, як спалахують червоні стоп-сигнали, але мозок реагує із запізненням.

– Чорт!

Я щосили тисну на гальма. Шини ковзають по мокрому асфальту, машину різко смикає вперед, ремінь безпеки боляче врізається в груди, а з моїх губ виривається переляканий крик. Усе відбувається за якусь мить. Надто швидко, щоб я встигла усвідомити. Моя машина зупиняється буквально за кілька сантиметрів від чужого бампера.

Я завмираю. Серце б’ється так шалено, що мені стає боляче.

– Аню?! – кричить Юля. – Аню, що сталося?!

Я не відповідаю. Не можу.

Лише дивлюся перед собою, вчепившись обома руками в кермо, і намагаюся вдихнути. Один раз. Другий. Третій. Повітря застрягає десь у горлі, долоні миттєво стають вологими, а між лопатками повільно стікає крапля поту, хоча в салоні зовсім не спекотно.

– Аню! – продовжує кричати Юля. 

– Я… тут, – видихаю і знову рушаю. Значно повільніше. 

– Що сталося?

– Нічого. 

Я замовкаю й заплющую очі.

Боже.

Ще кілька сантиметрів – і я б в’їхала в машину попереду. І все через одне ім’я. Через два слова, які не повинні досі мати наді мною такої влади.

Я повільно вдихаю через ніс і так само повільно видихаю, намагаючись заспокоїти серце.

– То… він дійсно повернувся?

На тому кінці знову западає мовчанка.

– Твій брат розповів, – нарешті відповідає Юля. – У Яна тут якийсь великий проєкт, і він надовго. 

– Цього не може бути… – видихаю і зовсім забуваю, що Юля досі мене чує. 

– Чому? – питає вона. 

Насправді я не знаю, чому цього не може бути. Ян не зник безвісти. Не помер. Не полетів на іншу планету. Він просто жив за кордоном. Навчався, працював, будував кар’єру, створив разом із партнером архітектурне бюро, про яке Артем час від часу розповідав за сімейними вечерями. Вони спілкувалися. Бачилися. Зустрічалися десь у різних країнах, коли випадала нагода. Ян ніколи не зникав із життя мого брата.

Він зник тільки з мого.

Я настільки звикла до того, що між нами сотні й тисячі кілометрів, що його повернення завжди здавалося чимось нереальним. Подією з того самого списку, де лежать мої нездійсненні дитячі мрії.

Автомобілі знову починають рухатися, позаду хтось нетерпляче сигналить, і я машинально прибираю ногу з гальма. Моя автівка повільно рушає вперед, але я майже не бачу дороги.

– Буду за десять хвилин, – кажу, і цього разу мій голос звучить так упевнено, що сама собі майже вірю.

Юля на тому кінці тихо фиркає, а тоді сміється, і навіть крізь гучну музику я чудово чую задоволення в її голосі.

– Навіть не сумніваюся. Тепер у тебе з’явився справді неймовірний стимул пришвидшитися.

– Юлю… – зітхаю. 

– Що? Я лише констатую факт. Пів години тому ти їхала сюди так, наче ми запросили тебе на похорон твоєї улюбленої швейної машинки, а тепер, думаю, якби в тебе були крила, ти вже приземлилася б просто посеред танцмайданчика.

– Я кладу слухавку.

– Що, правда очі ко… 

Я відключаю дзвінок раніше, ніж вона встигає договорити, і кидаю телефон на пасажирське сидіння. Кілька секунд у салоні стоїть майже абсолютна тиша, якщо не рахувати приглушеного шуму двигуна, ритмічного стукоту крапель по даху й шурхоту двірників, що розганяють воду по лобовому склу. 

Я дивлюся перед собою, на червоні габаритні вогні автівок, які нарешті починають рухатися трохи швидше, і намагаюся зробити те саме, що роблю завжди, коли опиняюся в ситуації, яку не можу контролювати. 

Заспокоїтися. Розкласти все по поличках. Переконати себе, що нічого надзвичайного не сталося. 

Ян приїхав. Просто Ян. Просто найкращий друг мого брата. Просто чоловік, якого я не бачила майже десять років, і про якого думала значно частіше, ніж будь-коли наважилася б комусь зізнатися. Навіть самій собі.

Затор поволі розсмоктується, автівки одна за одною набирають швидкість, і вже за кілька хвилин переді мною відкривається майже вільна дорога. Я мала б зрадіти. Ще зовсім недавно ладна була проклинати кожного водія, світлофор і дорожню службу цього міста за те, що вони не дають мені вчасно потрапити на день народження Артема. 

Тепер же, коли ніщо більше не заважає мені їхати, права нога чомусь не поспішає сильніше натиснути на педаль газу. Навпаки. Я раптом ловлю себе на тому, що рухаюся повільніше, ніж могла б, і від цієї думки стає майже смішно. А тоді зовсім не смішно, бо я нарешті визнаю те, що намагаюся від себе приховати.

Мені страшно. По-справжньому. Настільки, що я вже не впевнена, чи хочу їхати до того клятого клубу.

Я роками мріяла про цей день. Роками уявляла, як Ян повертається, як ми знову зустрічаємося, як він дивиться на мене після довгої розлуки. Я програвала цю зустріч у голові десятки, сотні разів, щоразу змінюючи деталі, слова, місце, навіть одяг, у якому буду, коли це станеться.