Розділ 1

Я нервово барабаню пальцями по керму, переводячи погляд із червоних габаритних вогнів автівки попереду на годинник, що невблаганно показує час, від якого хочеться вдаритися головою об те саме кермо. 

Я запізнююся. Знову. 

Причому не на якусь випадкову зустріч, не на вечерю, яку можна перенести, і навіть не на черговий світський захід, де мою відсутність помітять хіба що журналісти, яким завтра не буде про що написати. Я запізнююся на день народження власного брата. І, що найгірше, чудово знаю: жодного нормального виправдання в мене немає.

Точніше, для мене воно нормальне. Робота. Нова колекція. Сукня, яку мали закінчити ще вчора, але одна з моїх швачок захворіла, тканину для іншої моделі привезли не того відтінку, а за дві години до мого запланованого від’їзду з’ясувалося, що в костюмі, який я особисто перевіряла три дні тому, хтось примудрився неправильно посадити рукав. 

Для мене все це звучить як достатня причина запізнитися навіть на власне весілля, якби воно в мене колись було, але Артем моєї думки не поділяє. Як і Юля. Як і, здається, взагалі ніхто з людей, які мене знають.

Я зітхаю й трохи сильніше стискаю кермо, дивлячись на нескінченний потік машин попереду. Ми не рухаємося вже хвилин десять. Взагалі. Навіть на сантиметр. Небо за лобовим склом поступово темніє, важкі сірі хмари нависають над містом, а тоді на скло падає перша крапля. За нею друга. Третя. Я повільно заплющую очі, відчуваючи, як усередині піднімається хвиля безсилого роздратування.

– Тільки не це, – бурмочу собі під ніс.

Звісно. Саме сьогодні. Саме зараз. Я майже годину витратила на те, щоб вкласти волосся м’якими хвилями, ще пів години – на макіяж, хоча зазвичай на все це мені вистачає хвилин п’ятнадцяти, і тепер дощ вирішує особисто нагадати, що в цьому світі існують сили, яким абсолютно байдуже, скільки часу я витратила на свій вигляд. 

Якщо від паркінгу до входу в клуб доведеться йти хоча б кілька хвилин, моїй зачісці кінець. А якщо дощ посилиться – разом із зачіскою помре й макіяж. І тоді я з’явлюся на дні народження брата з мокрим волоссям і тушшю під очима, а Юля, звісно, скаже: це карма за те, що я знову вирішила доробити ще одну маленьку справу перед виходом із роботи.

Наче на підтвердження моїх думок, телефон, що лежить на пасажирському сидінні, починає дзвонити.

Я навіть не дивлюся на екран перші кілька секунд. Мені не потрібно. Я й так знаю, хто це. Мама вже телефонувала двічі. Артем – один раз, але він обмежився коротким повідомленням із погрозою особисто приїхати й витягнути мене зі студії, якщо я ще там. Залишається лише одна людина, яка не пише повідомлень, коли злиться, бо вважає, що текст не здатний передати весь спектр її емоцій.

Телефон продовжує дзвонити.

– Так, Юлю, я теж рада тебе чути, – кажу ще до того, як подруга відкриває рота. 

– Я так і знала! – кричить так, що мимоволі відхиляю голову від телефону, бо голос подруги буквально б’є по барабанній перетинці. На задньому фоні гримить музика, чути сміх, уривки чиїхось розмов і дзенькіт келихів, тому, схоже, Юлі доводиться перекрикувати не тільки власне обурення, а й половину клубу.

– Привіт і тобі.

– Ні, ти просто скажи мені, як тобі це вдається? – продовжує вона, навіть не думаючи зменшувати гучність. – У тебе якийсь особливий талант? Генетична мутація? Вроджена нездатність приїхати кудись вчасно? Я ж знала, що ти запізнишся! Просто знала! Коли ти сказала, що заїдеш у студію лише на годинку, я вже могла ставити гроші на те, що ми побачимо тебе ближче до ранку!

Я кривлюся й переводжу погляд на дорогу. Машини нарешті починають повільно рухатися, і я прибираю ногу з гальма.

– Я вже їду.

– Усі вже їдуть, Аню. Деякі навіть приїхали. Уявляєш? – фиркає. 

– Дуже смішно, – бурчу. 

– Я не жартую. Тут уже всі зібралися, лише рідної сестри іменинника немає. 

– Я затрималася на роботі, – кажу винувато, хоча чудово розумію, наскільки жалюгідно це звучить. – У нас виникли проблеми з однією моделлю, потім довелося переробляти рукав, а ще тканина…

– Ой, усе, – Юля одразу ж зупиняє мій монолог. – Нічого іншого я від тебе й не очікувала, – фиркає вона. – Ти просто божевільна дизайнерка, яка жити не може без своїх тканин. 

Я закочую очі, але кутики губ усе одно ледь помітно смикаються. Лише Юля здатна одночасно довести мене до сказу й змусити усміхнутися. 

Ми знайомі стільки років, що вона давно перестала підбирати слова, коли говорить зі мною. Знає всі мої звички, всі слабкі місця, всі невдалі побачення, усі страхи й навіть ті таємниці, які я часом воліла б забути сама. Особливо одну.

– Я буду хвилин за двадцять, – обіцяю. – Може, за п’ятнадцять, якщо цей затор нарешті…

– Знаєш що? – раптом перебиває вона.

Щось у її голосі змінюється. Ледь помітно. У ньому досі чути роздратування, але тепер до нього домішується щось інше. Щось дуже добре мені знайоме.

Юля щось задумала, тому я одразу насторожуюся.

– Що?

– Думаю, я знаю, як додати тобі трохи швидкості.

Мої пальці завмирають на кермі.