Глава 9. Шок і паніка

Я запанікувала. Дрібно покліпала, вирішивши, що я просто сплю і мені це ввижається, але силует не зникав. Незнайомий чоловік, виплутавшись з полону фіранки, заходив у мою спальню.

Явно не для того, щоб побажати мені доброї ночі.

А, отже, на порятунок у мене лічені секунди, інакше... Про те, що станеться інакше, я старалася не думати.

Стиснувши телефон у долоні, я конвульсивно потягнулася до вимикача і, вдаривши на нього, увімкнула світло. Постать на долю хвилини завмерла, осліплена спалахом. Я ж, відстрибнувши з порогу, різко зачинила двері в кімнату, пошкодувавши, що її можна замкнути лише зсередини. Хутко притягнула до дверей кондиціонер, що стояв зовсім поруч, сподіваючись, що він затримає непроханого гостя, і кинулася з квартири. Ще ніколи я не відмикала вхідних дверей так швидко! Ще ніколи так швидко я не бігла сходами, постійно оглядаючись. Але погоні не було.

Вибігши до охоронця, що чергував наш під'їзд внизу, я була в такому шоку, що не могла розповісти йому, що трапилося.

— Пані Міло, що з вами? — занепокоєно спитав той, нахмурившись так сильно, що його очі сховалися в густих бровах.

— В моїй квартирі хтось є! З балкона! Дзвоніть у поліцію! — ледь зуміла вимовити я, вчепившись в руку охоронця з такою силою, немов хотіла її зламати.

«Ти дуже добра, світла і щира людина, Еміліє Власова. Знай, що завжди можеш на мене розраховувати. Я ніколи не забуду, що ти для мене зробила, і ніколи не залишу тебе, якщо буду потрібен»— тим часом пролунало в моїй пам'яті. І поки охоронець викликав поліцію, я конвульсивно шукала в телефонній книзі номер Макса. Мені ще ніколи в житті не була потрібна так допомога, як зараз.

Слухавку чоловік взяв не одразу, а його сонний голос з нотками тривоги повідомив мені чому: людина мирно спала, що не дивно, зважаючи, що тепер о пів на другу ночі.

— Міло? Що трапилося?

— Максе, — схлипнула я, відчуваючи, що повільно скочуюся в істерику. Мене буквально трясло, а на очі накочувалися сльози. — В мою квартиру хтось пробрався... Я ледь втекла в під'їзд. Мені страшно...

— Я їду! Чекай на мене, я миттю! — почулося рішуче, після чого зв'язок перервався.

Хоч надворі стояло спекотне літо, мене трясло від холоду. Повертатися у квартиру одна я б нізащо не наважилася, а стояти в тоненькій нічній сорочці малахітового кольору, що лише умовно прикривала мереживну білизну, було не надто комфортно. Та понад усе мене хвилювало інше — ким був той чоловік? Якою була його мета? Що сталося б зі мною, якби я залишилася в ліжку, а не вийшла зі спальні за телефоном? Оце називається:«Коротко про те, як випадковість може врятувати життя».

Поруч з озброєним охоронцем я почувалася спокійніше, але все одно відчуття, що зараз щось станеться, звідкілясь прилетить смертоносна куля або ще щось, ні на секунду не покидало мене.

Поліцейський наряд прибув за кілька хвилин перед Максом. Лише можу уявити, з якою швидкістю Ларов мчав нічним Києвом. Та коли він вбіг у під'їзд, я все ще давала показання рятівникам.

— Міло! Як ти? Все в порядку? — кинувся він одразу до мене, поспішивши обійняти. І саме зараз, саме в цю мить, я відчула себе в захисті.

— А ви, громадянине, хто? — звернувся до нього один з поліцейських. Якщо вірно розуміюся на званнях, лейтенант.

— Макс Ларов, — швидко промовив він і, пригорнувши мене до себе, за мить роздумів додав: — Друг Емілії Власової.

— Що ж, пані Еміліє, піднімімось в вашу квартиру і все перевіримо, — поважно промовив той самий чоловік і віддав розпорядження своїм колегам йти до сходів. Частина з них мала перевірити ліфт, на випадок, якщо незваний гість ховався в ньому.

— Я боюся туди йти, — прошепотіла до Макса, пригорнувшись до нього всім тілом.

— Все буде добре. Я з тобою і тут багато поліцейських. Все минуло, — ніжно поцілувавши моє волосся, промовив юнак. Коли ми підіймалися сходами, він міцно тримав мою руку.

Охоронці правопорядку заходили у квартиру першими. Нам же дозволили зайти лише тоді, коли самі обстежили приміщення і виявили, що в ньому нікого немає.

Що цікаво, двері в спальню були підпертими кондиціонером, як я їх і залишила. Це могло свідчити лише про те, що зловмисник не намагався вийти зі спальні. Проте, зайшовши в кімнату, виявили, що шафа була відчинена, а шухляди тумбочок витягнуті, немов хтось дуже швидко щось шукав у них. Та найбільше зацікавила поліцейських мотузка з гачком, яку вони знайшли на балконі. Звідси виходило, що «гість» піднявся на мій поверх пожежною драбиною, а щоб потрапити у квартиру, кинув на ковані поруччя мотузку і зафіксував її там завдяки гачку. Тікав він, схоже, тим же способом, а мотузку залишив мені на згадку.

Від сьогодні я офіційно обіцяю переробити на лоджії всі відкриті балкони у своїй оселі!

— Перевірте, чи всі ваші речі на місці, — наказав мені лейтенант.

Навряд чи я зуміла б зараз згадати, що в мене взагалі було в тих шухлядах і чи все є, але виконувати довелося. Тремтячими руками накинувши на себе халат, щоб не «світити» формами перед чужими чоловіками, я стала нервово перебирати своє добро. Але не помітити того, що з верхньої шухляди зник дорогущий годинник, а в моїй сумці не виявилося гаманця я не змогла. Благо, що кредитки в мене були в іншому, а тут залишалася лише готівка. Також я не знайшла скриньки з прикрасами, що стояла перед дзеркалом. В ній, добре пам'ятаю, лежали лише золотий ланцюжок, перстень з сапфіром і маленькі сережки, які я дуже любила. Прокляття!

— Схоже на пограбування, — зробили висновок поліцейські, але я не була з ними згодна. Немов відчувала, що все набагато складніше. Тож поки працівники поліції збирали докази й відбитки пальців, я з острахом і виразом обличчя, повним розпачу, спостерігала за всім, що було навколо. А коли вони, взявши мої показання, покинули мене, страх нахлинув з новою силою. Здавалося, кожна тінь містила у собі небезпеку.

Зайти в спальню знову я не наважувалася. Так і стояла в коридорі, зловіще озираючись навкруги.