Наступного ранку я почувалася, чесно мовити, не дуже. Як я дозволила взагалі втягнути себе в цю авантюру? З моїм характером краще взагалі не з'являтися на цвинтарях і похоронах, бо потім ридатиму два тижні, а йти підтримувати скорботного сина до могил його батьків — ще те випробування на міцність.
Настрій був таким собі. Я нервувала.
І чому, питається, це маю робити я, а не та наречена? Де її носить взагалі? Куди ділася?
Та попри все і відмовити не можна було. Він же попросив мене. Не гарно залишити людину сам на сам з її горем.
Вибравши серед свого гардеробу чорну сукню, з ненавистю кинула її назад у шафу і потягнулася за темними штанами і білою футболкою. Ну, справді, це ж не похорон, минуло три роки. Похмурий одяг навіває зайвий сум, а цього геть не хочеться.
Волосся склавши в гульку, я нанесла легкий макіяж на обличчя і покинула квартиру. Макс обіцяв заїхати за мною до під'їзду. Коли я вийшла з будинку, одразу побачила його авто. Чоловік стояв біля нього, похмуро дивлячись кудись в сторону. Одягнений у темно-синю сорочку та чорні штани, він виглядав мужньо та красиво, але варто було лише заглянути в глибокі добрі очі, як я узріла невимовну тугу і тому одразу поспішила обійняти його, щоб підтримати.
— Дякую, — прошепотів юнак, хоч я й не розуміла за що. — Сідай, будь ласка...
Він обійшов зі мною навколо свого авто і відкрив дверцята, щоб я могла сісти на сидіння поруч з водієм. Пристебнула пас безпеки, відкидаючись на спинку крісла. День буде ще тим...
Макс зайняв своє місце, але не поспішав заводити авто. Здавалося, немов він наважувався. Тоді я вперше відчула себе безпорадною, бо просто не розуміла, що робити.
Дорога була недовгою, але ми долали її мовчки. Так само мовчки йшли стежинками між хрестів та пам'ятників доти, доки не зупинилися перед одними з них.
Я прочитала прізвища Ларових Сергія і Надії й коротко зиркнула на чоловіка, що стояв поруч. Його глибокі очі випромінювали таку тугу, що клубок здавив мені горло, не даючи проковтнути слину або навіть вдихнути. Батьки юнака спочивали поруч, під єдиною надгробною плитою, на якій красивим почерком вимальовувалися літери, що складали щирі слова безмежної подяки їх дітей і вічної скорботи за ними.
— Добридень, мамо й тату... Ось я тут. Пробачте, що приходжу так не часто... Віола в порядку. Вона приїде через тиждень, також одразу завітає до вас, — лагідно торкнувшись мармуру і опустивши на землю розкішний букет лілій, який досі тримав у руках, стиха промовив він.
Сльози задушили зсередини. Погоджуючись, я навіть не уявляла, на що підписуюся.
Він більше не говорив з батьками вголос. Мабуть, продовжував свою розповідь у думках, бо його обличчя було напруженим, а вуста тремтіли, немов з них не могли зірватися якісь слова.
Ми присіли на лавку навпроти пари, що всміхалася нам намальованими на чорній стіні, але такими живими, очима. Я міцно тримала руку юнака і гладила його плече, сподіваючись, що це якось допоможе. Він мовчав, час від часу стискаючи мої пальці своєю долонею сильніше. Я хотіла щось сказати, якось відволікти чи розрадити, але розуміла, що не маю права втручатися у розмову сина й батьків, що відбувалася на вищому духовному рівні.
— Вони загинули в авіакатастрофі три роки тому... Я так просив їх не їхати... Ніби відчував. Останню розмову з ними ніколи не забуду... Мама просила подбати про Віолу, мою сестричку... Так, немов прощалася, уявляєш? — врешті порушив тишу він, а я, не знайшовши відповіді, лише обійняла сильніше, ніжно цілуючи шовковисту сорочку на його плечі й небриту щоку, притулюючись до неї своїм носом. Іноді тактильно можна набагато більше сказати. Перевести свої почуття в слова я просто не зуміла б.
Макс повернувся до мене, загорнув в обійми і сховав обличчя в моєму волоссі, зігріваючи ключицю теплим і частим диханням. І хоч в будь-який інший час я б відчула смішні лоскоти, зараз з усіх сил старалася не розплакатися. Цей мужній чоловік був таким беззахисним і вразливим у своїй душі, що я раптом стала горнутися до нього всім своїм серцем. Ще ніколи я не бачила стільки щирості, як раптово знайшла в ньому.
— Вони б пишалися тобою. І я впевнена, що вони зараз тут, поруч. Щиро радіють тому, яким ти став, — стривожено прошепотіла, погладжуючи спину чоловіка і пригортаючи його до себе. Подумалося, що той, хто дозволив побачити себе вразливим, насправді надзвичайно сильний.
Коли ми встигли так зблизитися? Коли я встигла навчитися розуміти голос його серця?
Тієї ж миті над нами пролетіла пара голубів і, не знаю, може це лише збіг, але він прекрасно підтверджував мої слова. М'яко поцілувала щоку чоловіка ще раз, поки він здивовано дивився вслід птахам, чомусь зловивши себе на думці, що цілувати його мені подобається все більше і більше навіть без причини.
— Дякую, — прошепотів він, торкнувшись вустами до моєї руки, і дозволив собі ледь усміхнутися. — За те, що погодилася розділити зі мною цей траур. Знаю, це нелегко...
Залишила це без відповіді, опускаючи очі. Так, це було важко морально. Але, побачивши як він побивається, я зрозуміла, що вчинила вірно. Йому потрібна підтримка...
— Ти б сподобалася їм, — через кілька хвилин мовчання додав юнак. — Ти дуже добра, світла і щира людина, Еміліє Власова. Знай, що завжди можеш на мене розраховувати. Я ніколи не забуду, що ти для мене зробила, і ніколи не залишу тебе, якщо буду потрібен.
Ледь стрималася, щоб знову не поцілувати його, вчасно нагадавши, що не час, не місце і в нього є наречена, яку десь дідько має, поки він тут побивається.
— Матиму на увазі, — всміхнулася у відповідь.
Ще трохи посидівши там, Макс вирішив, що час іти, а я покірно погодилася.
— За кермом буду я, геть звідси, — м'яко насварилася на нього, вирішивши, що він зараз не в стані вести авто. Ларов не став сперечатися, лише вдячно мені всміхнувся і встановив маршрут.
— Я винен тобі обід... Поїдьмо в якесь тихе місце, — попросив він, розкинувшись у пасажирському кріслі.
#1030 в Жіночий роман
#3864 в Любовні романи
#1812 в Сучасний любовний роман
гумор_протистояння_почуття, кохання не купити, ніжна чуттєва історія
Відредаговано: 16.02.2021