Глава 5. Робота — не вовк...

Емілія Власова

— Міло Всеволодівно, до вас Андрій Юрійович, — саме з цієї фрази розпочалися дивні речі того дня. Готуючись до підписання контракту з «Престижем», я навідала батькового товариша і головного юриста компанії й взяла у нього вже готовий договір, де потрібно було лише поставити підпис. Потім телефон розривався дзвінками: кожному щось сьогодні від мене потрібно. Якби я ще добре знала всі нюанси, розв'язувати проблеми було б легше. Але маю надії, що якось впоралася. В будь-якому разі батько знав, на кого залишав фірму. Які можуть бути претензії? Хоча я вже добряче втомилася від ролі, якій абсолютно не підходжу. А тут ще й брат нагодився і можу здогадатися не лише для того, щоб побажати мені гарного дня.

— Впусти, — мовила я, хоч Андрій уже сам увійшов. Тепло привітавшись, впевнено присів на стілець навпроти столу і поважно промовив, поклавши переді мною якісь папери:

— Підпиши, будь ласка.

— Що це? — здивувалася я, опустивши погляд на дрібні рядки.

— Передоплата на прекрасну будівлю, що скоро перетвориться на наш ще один завод, — відповів, підсунувши ще ближче до мене документи.

— Мені батько про це нічого не казав... — здивувалася я і знайшла очима суму, яку наш фін.директор збирався перевести з рахунку компанії. — Так багато? Ні, ти, напевно, щось плутаєш... Я не підписуватиму цього, поки не отримаю прямих наказів від батька. Але вчора я з ним розмовляла, він попереджав, щоб до обіду не турбувала його сьогодні. По обіді я уточню з ним це питання.

— Я не можу так довго чекати! — суворо і навіть трохи нервово промовив чоловік. — Міло, зрозумій, нам необхідно зробити це зараз! І твій батько ще не встигнув про це тебе попередити, бо я лише знайшов цю пропозицію.

— Нічого подібного, Андрію. Це космічна сума, яку я не дозволю знімати так просто, — заперечила знову. — Що за будівля? Поясни толком, я нічого не зрозуміла...

— Дивись, — діставши смартфон і простягнувши його мені, мовив чоловік. Взяла до рук пристрій, щоб переглянути фото великого сірого чотириповерхового будинку. Схоже, це був якийсь склад колись. Тепер же, якщо вірити брату, він продавався і міг зійти за завод. — Потрібен лише косметичний ремонт, але стіни міцні. Я розмовляв з власниками, про все домовився. Але ми не одні покупці, тому необхідна передоплата. Мілочко, сестричко, просто постав підпис, а я все зроблю. Я ж врешті працюю тут не рік, ми з твоїм батьком говорили про розширення, а це чудова нагода. Тим паче ціна досить невелика. Ми ледь не придбали набагато дорожчий варіант, але там не все добре було з документами. А тут все в порядку, юристи перевірили. Продавець надійний. Компанія «Корсам», ти ж чула про неї, адже так?

Ну, не скажу, що добре її знала, але наче б то чула щось таке... Втім, від цих справ я була далека.

— Я тебе зрозуміла. Поговорю з батьком і тоді підпишу... — сподівалася, що на цьому наша розмова завершена, та де там!

— У нас немає часу стільки чекати! Ти мені не довіряєш? Я роками працював на цю фірму пліч-о-пліч з дядьком у той час, як ти подорожувала світом. Тепер він поїхав, а ти мені не віриш, наче я стану робити щось, що нашкодить компанії? Тут є й мої акції! — спробував вколоти мене своїм обуренням родич. І наче все так, але мені жахливо не сподобалося те, що він має мене за дурепу.

— В мене немає таких повноважень, — відповіла, нахмурившись.

— В тебе право підпису! Що ти мені баки забиваєш! — гаркнув Андрій.

— В мене право підпису, але такі важливі рішення приймає виключно батько. Я ж лише заміщаю його. На цьому розмові кінець.

— Якщо ми впустимо цю можливість, думаєш, дядько зрадіє? — буркнув чоловік і гордо встав зі стільця. Щоправда, не надовго. Як же він мене дістав! Ну, серйозно... Просто немає порятунку.

— Андрію, досить. Я сказала: «Ні»... — відрубала різко. Не подобається мені ця схема.

— Добре, тоді дозволь мені взяти ці кошти під свою відповідальність з рахунку фірми, — причепився ж як! Довелося йти до дверей, щоб особисто відчинити їх перед «милим» родичем і нарешті випровадити його.

— Ти глухий? Я сказала, що не випущу з фірми такі кошти без згоди батька, а ти все ще за своє, — промовила похмуро і додала, вже майже вийшовши з ним на коридор: — На цьому все, Андрію! У мене безліч справ і в тебе, до слова, теж! Зроби ласку, займися ними...

— Це і є мої справи, Міло Всеволодівно. Я тебе попередив, — ображено вигукнув юнак і, нахмурившись, нарешті покинув кабінет, а я, побачивши Ларова на коридорі, запросила його до себе. І справи знову захопили мене у свої обійми.

Підписавши контракт і погодившись на вечірку, вирішила, що на сьогодні стресу в моєму житті досить, а тому слід згадати про власну роботу. Адже я ще не створила досить знімків, аби домовлятися про виставку! А відкладати з цим не хотілося б. Я все ще планувала покинути Україну, щойно батько повернеться сюди. Тож до тієї пори слід з усім впоратися.

— Марино, я йду. Якщо мене хтось питатиме, телефонуй. Але тільки в важливих випадках... Якщо Андрій знову морочитиме голову з тією будівлею, сміливо відправляй його за відомою адресою. Страшно дістав мене зранку. О, попроси його скинути всю інфу мені на пошту... — люблю бути директоркою: хоча б можу керувати своїм часом. Колись тато сподівався, що я працюватиму з ним на вільній тоді посаді економіста. Освіта в мене відповідна є. Та от вже на старших курсах я зрозуміла, що диплом буде лежати в шухляді без потреби. Спеціальність, обрана для мене батьком, виявилася мені далекою і чужою.

— Щось іще? — пам'ять у секретарки мала бути відмінною, адже лише запам'ятати всі ці накази чого варто!

— Так, сповісти керівників усіх відділів та їх заступників, що сьогодні ввечері ми святкуємо підписання контракту з рекламною компанією. Пан Ларов запросив нас на вечірку. Адресу я надішлю на пошту згодом. І замов собі платтячко, ти теж запрошена, — хто ж не любить свято? Марина засяяла усмішкою і вдячно поблимала очима, певно, в думках вже обираючи собі образ на вечір. Для таких, як вона, подібні світські заходи були прекрасною нагодою вполювати собі якогось красеня-бізнесмена.