Глава 4. Співпраця

Макс Ларов

Сьогодні він прокидався у своєму пустому ліжку з єдиним бажанням — якнайшвидше покинути розкішний котедж і поринути в справи. Вони рятували, а коли ніч запрошувала до відпочинку, ставало невимовно тоскно. Інга покинула маєток ще вчора зранку, одразу після того, як вкотре зневажила його почуття і поставила їх куди нижче, аніж власні забаганки. Про це (свій від'їзд) вона написала смс, в якій повідомила, що має плани витратити увесь резерв тієї картки, що він подарував їй, тож нехай бізнесмен не забуває про кохану наречену і не дасть їй загинути від голодної смерті. Те коротке послання настільки похитнуло його спокій, що він навіть задумався про хід у відповідь. Ні, звісно, голодної смерті він не бажав дівчині, але залишити її там, на екзотичних островах, здалося чудовою ідеєю. Цікаво, а що б робила його кохана, якби раптом він припинив фінансувати її забаганки? Було б добре перевірити, поки ще не встиг розділити з нею життя. Чомусь з'явився страх того, що Інга, як і дві її попередниці, теж не зберігатиме йому вірність, коли переконається, що він остаточно під її владою.

Проблема Макса полягала в відсутності сталевого стрижня всередині чоловіка. Якщо на роботі він міг бути суворим та різким, то з коханою жінкою ставав піддатливим і домашнім. Це й змушувало світських тигриць витирати в його почуття ноги, вирішивши, що він досить безхарактерний, аби побачити це. Та вони помилялися. Він бачив і знаходив у собі сили спалити всі мости, але шрами на його серцю досі кровоточили. Ще після перших невдалих серйозних стосунків з Дашею, коли її зрада з його другом стала справжньою вибухівкою, що розірвала серце чоловіка на маленькі шматки, він заприсягнувся більше не закохуватися. Але не вийшло, бо була в Макса ще одна велика проблема — він не міг залишатися одним у цьому величезному котеджі. На нього тиснули стіни, що пам'ятали щастя покійних батьків і їх з Віолеттою веселий сміх. Тут він ставав вразливим і нещасним, немов залишився один у світі. Самотність повільно вбивала його. Молодий бізнесмен просто не міг без родинного тепла, без розмов на кухні, без обіймів серед ночі, без поцілунків перед роботою. Психолог, до якого ходив після смерті рідних, бо впоратися з болем самостійно просто не міг, казав, що це нормально для людини в його стані. Він, немов би шукав у своїй дівчині все те, що втратив у день гибелі батьків. Немов хотів створити власну сім'ю, аби серце змогло відпустити тих, кого вже не повернути.

Але ця сентиментальність здавалася слабкістю, варто було лише її проявити. Після зради Даші він припинив вірити людям, а зрада наступної дівчини — Ксенії лише поставила колодку на зраненій душі, аби туди ніхто не міг потрапити. Він не знав, чи кохав Інгу. Але з нею було набагато краще, ніж без неї. Доти, доки вона не стала демонструвати свій характер і схильності до альфонства. І хоч вони ще не розійшлися, Макс уже почувався так, як після двох попередніх розривів.

Увесь день у своїй фірмі вмикав режим «турбо», наче бажав переробити всю роботу, навіть ту, що не потребувала терміновості. Але коли ввечері все ж довелося повертатися додому, ледь не стогнав від розпачу. Благо — Міла Власова покликала на зустріч. Не думав, що коли-небудь так зрадіє дзвінку тієї панянки, хоч, правду кажучи, діловою леді вона була більш терпимою, аніж вуличною фотографинею. Аби відтягнути час повернення додому, хотів навіть підвезти свою партнерку, але вона, на жаль, відмовилася.

Наступний день обіцяв бути яскравим і барвистим, не зважаючи на душевну тугу. Та сумувати, власне, було ніколи — і це рятувало. Ледь встигнув владнати деякі справи у своїй компанії, як настав час від'їжджати до головного офісу «Діаманту», де призначила зустріч пані Власова.

На нього вже чекали. Варто було назвати своє ім'я охоронцю, той одразу пропустив, а юна дівчина в короткій спідниці викликалася провести до кабінету начальниці.

— Ви знаєте, що Всеволод Ігорович у штатах, а керує компанією зараз його донька Міла Всеволодівна? — зацікавлено допитувалася вона, своєю балаканиною заважаючи нормально розглянутися навколо. Інтер'єр вражав: тут було так багато світла (у стінах, у меблях, у всьому навколо), що увесь офіс здавався веселішим, а загальна атмосфера легкою та приємною.

— Так, я знаю, — відповів Макс, прямуючи до ліфта разом з працівницею компанії, що, певно, вирішила дорогою переповісти йому всі секрети фірми.

— Вчора був її перший робочий день, так втомилася, бідолашка. Навіть шкода дивитися було. Вона ніколи досі не працювала тут, але загалом почала дуже гарно, впевнено. Спершу ми дуже сильно здивувалися. Завжди думали, що в разі чого компанію підходить Андрій Юрійович... ну, племінник боса. Він працює в нас фінансовим директором. Але коли прийшла Міла Всеволодівна, для багатьох це був шок, в тому числі й для Андрія Юрійовича...

Он як... Племінника відсторонили від влади? Певно, пан Власов мав причини довірити компанію недосвідченій доньці, аніж племіннику, що працював з ним пліч-о-пліч. Оце так новини... Макс не збирав пліток, але почути про Мілу від її працівниці було цікаво. Навіть не знав чому. Певно, дивна фотографиня, що водночас мільйонерка і ще й партнерка, таки вразила його. Вона була, на диво, яскравою персоною.

— Ось ми й прийшли... — провівши чоловіка через просторий хол до високих дубових дверей, які, здавалося, були порталом в інший світ, дівчина широким жестом руки підкликала до них іншу панянку і діловито мовила до неї: — Пан Макс Ларов до Міли Всеволодівни.

— Дякую, Оксано, — усміхнено мовила та і врешті звернулася до чоловіка. — Мене звати Марина, я — секретарка Всеволода Ігоровича, а тепер Міли Всеволодівни. Ласкаво просимо в «Діамант». Пробачте великодушно, вам доведеться зачекати. Зовсім трішечки. Буквально п'ять хвилин тому її потурбували щодо важливої справи. Присядьте поки. Може кави?

— Не відмовлюся, — щиро всміхнувся Макс. Чомусь він зовсім не здивувався. Щоразу ця дівчина вмудрялася запізнюватися на зустрічі. Тепер, коли він прийшов до неї, вона все одно змушує чекати. Чи це якась карма чи може в нього така аура? Та втім, не звикати.