Глава 3. Контракт

— Як кажуть: «Найкращі друзі жінок — це діаманти». Але ми вважаємо, що показувати прикраси на моделях — дуже прісно і звично. Пропоную вам представити вироби з нової колекції у вигляді сімейної реліквії. Уявіть картину: наречена в сукні сімдесятих років стоїть перед дзеркалом і мати надягає їй кольє. Потім те саме кольє переходить до її доньки, від доньки до внучки. Ми робимо ідентичні сцени з різними поколіннями, показуючи, як змінюється світ і саме життя, але прикраси залишаються актуальними в будь-який час, — він говорив досить переконливо, розсудливо та спокійно, але й з долею емоційності. Хоч і не хотіла, та все одно всміхнулася, бо в цій людині було стільки любові до своєї справи. Чомусь подумалося, що батькові він точно сподобався б.

Коли ж замовк і пильно глянув у мої очі, аби побачити реакцію, вразилася глибоким сірим кольором райдужки, я б навіть сказала сталевим... Завжди вважала найкрасивішим кольором очей синій або блакитний і навіть у юності носила лінзи, щоб змінити свій карий, але зараз сірі очі Макса були настільки проникливими, немов би затягали у свою бездну.

Заради справедливості, варто сказати, що він був вродливим. Високий статний чоловік з модною зачіскою каштанового волосся на кілька відтінків темнішого за моє. Він був швидше худорлявим, аніж мускулистим, але це йому навіть личило. З відрослою щетиною здавався солідним і поважним. Над очима густі брови додавали похмурості в миті, коли він гнівався, але зараз виглядав зацікавленим і стривоженим, а загальний вигляд мав швидше приємної людини, аніж навпаки. Втім, це не змінювало мого ставлення до нього, як до того, хто розбив мою камеру і поводився зі мною, мов козел.

— Що ж, я вас почула. Досить цікава ідея, — мовила невизначено, хоч задум мені насправді сподобався. А ще дуже повеселило те, як ми раптово перейшли на «ви». Які виховані!

— Якщо бажаєте, є ще одна ідея... — поспішно промовив він, вступивши у битву за контракт. Що ж, а це мені вже подобається. Поважаю людей, які борються за те, що їм потрібно. Це дуже навіть гарна риса характеру.

— Лише, якщо швидко. Я поспішаю, як вже казала... — промовила поважно, пильно глянувши на чоловіка. В його очах білою лінією промигнула думка: «Ти запізнилася на сорок хвилин, а тепер не даєш часу викласти ідеї, бо поспішаєш? Та ти ще гірша, ніж журналюга». Не стримала короткий сміх, чим остаточно спантеличила співрозмовника.

— Я дуже швидко, — почав був він, але таки не витримав і спитав: — Пробачте, що вас повеселило?

— Ваша стриманість, — мовила щиро. — Це дуже професійно. Спрацюємося.

— Це означає, що в мене є всі шанси отримати контракт? — спитав він якось навіть здивовано.

— Чому ні? Ваша компанія — одна з кращих, а концепція досить хороша. Я послухаю ще й інших, але ви ж і самі повинні знати, що ваші шанси високі...

— Правду кажучи, я думав так, поки не дізнався, що рішення прийматимете ви, Міло Всеволодівно... — він вперше мені усміхнувся. Це було так лукаво і весело, що я не могла не всміхнутися навзаєм. Йому в принципі хотілося відповідати взаємністю на все: гнівом на гнів, суперечкою на суперечку, усмішкою на усмішку. — Прошу пробачення за вчорашнє і те, що відбулося сьогодні до нашого знайомства.

— Ви просите пробачення тепер, коли дізналися, хто я. Тобто ображати мільйонерку не можна, а просту смертну-журналістку чи фотографиню — запросто? — ненавиджу, коли людей ділять на види! Мене це дряпнуло по душі, геть перевернувши гарне враження від знайомства.

— Міло Всеволодівно, хіба я образив вас? Це ж ви назвали мене криворуким дурнем, бовдуром і ще якось... Зрозумійте мене вірно, я прийняв вас за папараці, бо ви фотографували мене нишком зі сходів. Моя наречена Інга надзвичайно ревнива, а дівчина, з якою я був тоді, — одногрупниця Тіна, яку я не бачив понад десять років. Таке траплялося вже не вперше. Журналісти повсякчас виловлюють мене в таких ситуаціях, потім роздувають скандал, а я залишаюся без вини винуватим. Я — не зрадник, але папараці виставляють мене жахливим бабієм, що надзвичайно дратує. Знаю, що повівся негарно...

Історія, звісно, вражала і дійсно багато пояснювала. Всміхнувшись йому, я стиснула плечима і тихо мовила:

— Співчуваю... Коханий чи кохана публічної людини приречена на ось такі хвилювання, тому має бути спокійною до таких ситуацій. Інакше буде дуже важко... Я справді не знала, хто ви. Батько — бізнесмен, я ж — фотографиня, волонтерка, мене більше немає в країні, ніж коли я тут є. Ви з тією дівчиною були такими щирими, ваші обличчя сяяли радістю від зустрічі. Кадри були чудовими. Навіть шкода... Але те, як ви на мене налетіли, я не сприймаю. Для мене огидно, коли чоловік ставиться з такою неповагою до жінки будь-якого статусу. Якби ви підійшли, нормально спитали хто я і для чого сфотографувала, а потім пояснили ситуацію, я б вибачилася і видалила фото. Але ви діяли силою, що просто неприпустимо! — насупивши брови й зморщивши носика, промовила повчально. Він кивнув головою:

— Згоден з вами... Ви маєте рацію, це неприпустимо. І саме тому прошу вашого пробачення, — важко зітхнув чоловік. Здається, він вже прощався з проєктом моєї компанії.

— Я не змішую особисте і робоче. Ви — професіонал, це тішить. Але фактор людськості для мене теж важливий, тому я сподіваюся, що ви винесли урок, — спробувала його трохи заспокоїти. Бо ж від мене тут все одно нічого не залежить, рішення вже прийняте батьком. Втім, Максу цього знати не слід.

— Дуже дивно, що ви так вимагали, аби я повернув гроші за камеру, — весело всміхнувся він.

— Дивно? Хіба, якщо я багата, маю дарувати щось людині, яка нанесла мені матеріальну і моральну шкоду? — відрізала я. Макс ніяково всміхнувся, розуміючи, що зовсім не може вгодити мені розмовами. — Я поспішаю. Ви хотіли розповісти мені ще одну ідею?

— Так, я сподіваюся, вона також вам сподобається, — оживився юнак. —Отже, уявімо прикраси символами кохання. Можна показати декілька пар різного соціального статусу, в яких чоловіки дарують своїм коханим дорогоцінності. Слоган: «Подаруй їй своє кохання!»...