Глава 2. Хитрий план

День тому

— Всеволоде, ти перебільшуєш! — ніжний голос дружини мільйонера зараз звучав неабияк ласкаво. Попри все вона була люблячою матір'ю і кожного разу старалася захистити свою невгамовну доньку від гніву її батька.

— Я ще применшую, Кіро! Хай би швидше вийшла заміж! Нехай вона буде головним болем свого чоловіка, а то в мене вже не той вік і не те здоров'я! — вибухнув бізнесмен, нервово наливаючи собі коньяку. Кіра, прослідкувавши за тим, м'яко вихопила келих з рук чоловіка, а разом з ним і пляшку, щоб повчально додати:

— А це вже зайве! В тебе ж серце!

— В мене серце? В мене донька! Вона моє серце дряпає своїми витівками! Все твоє виховання! Дозволяла їй більше, ніж треба, а тепер дівчинка геть відбилася від рук! Приїхала в Київ і лише на третій день навідала батьків! — обурювався Всеволод, зробивши коло навколо столика в вітальні, і підійшов до вікна.

— Невже ти досі їй не пробачив? Вона ж давно пояснила, що погано почувалася після перельоту і мала завершити роботу...

— Роботу? — скипів чоловік. — Кіро, фотографія — не робота! Літати по екзотичних країнах, щоб фотографувати невчених аборигенів, стрибати по горах в шортах і з рюкзаком на спині, засмагати на нудистському пляжі й дозволити медузі себе вкусити в Середземному морі, щоб описати це в блозі — не робота!

— Зате вона заробляє на цій «нероботі»! — стояла на своєму жінка, відчуваючи себе адвокатом своєї донечки-перлинки.

— Що користі, що заробляє, якщо все віддає на благодійність? Я не проти, просто вона не ставиться до цього серйозно... — заперечив Власов. — До самих грошей вона не ставиться серйозно. До роботи не ставиться серйозно. Це для неї, мов іграшки... Почула десь про відкриття якогось екстриму — помчала туди. Дізналася про диковинну подорож — вона вже там. За свої двадцять три об'їздила більше країн, ніж я за свої сорок!

— Так пишайся нею! Вона у свої двадцять три завершила з відзнакою університет не за твої гроші, до слова. Стала волонтером благодійної організації, визнаним фотографом — членом асоціації фотографів і палкою мандрівницею. В той час як інші діти багачів стали наркоманами й п'яницями, Мілочка вже організувала дві виставки власних світлин, потім їх розкупили на аукціоні за шалені гроші, а вона їх передала в сирітський притулок! Вона в нас золота дівчинка!

— Золота в прямому сенсі слова! Пам'ятаєш, як вифарбувалася в червоне? А як повернулася з Італії зеленою? А тату на передпліччі? Добре, ще не почала дірявити тіло пірсингом. То з парашутом стрибає, а він не розкривається! Ти ж посивіла за той день, чи забула? То яхтою вчиться управляти. Яхти мені не шкода, але ж вона ледь не втопилася! Так перекинути судно в воді, ще треба вміти! А та медуза, що в Середземному... Її ж ледь врятували! Мілку, а не медузу, ясна річ. А зараз нагострила лижі в Африку, пізнаватиме племена. «Світ Навиворіт» надивилася, чи що! Вона мене до інфаркту доведе! Ще не вистачало, щоб її там якісь людожери з'їли! Або ж щоб вона нам звідти зятя привезла...

Відповісти щось на таку промову Кіра не змогла, тож лише прикусила вуста і важко зітхнула, спершись ліктями на підвіконня поруч з чоловіком. Той насмішкувато хмикнув:

— Мовчиш, пані адвокатко?

— Я теж боюся її відпускати туди, але ж вона нас не послухає... — стиха промовила жінка, зануривши пальці, нанизані дорогими перснями, у біляве волосся.

— По-хорошому, звісно, не послухає... — відвівши погляд удалечінь, Всеволод зітхнув. Їх величезний котедж в елітному районі міста був порожнім і похмурим без Міли, але донечка ось уже три роки жила окремо. Ту розкішну квартиру він подарував їй на двадцятий День народження, про що пошкодував уже сотню разів.

— Але можна й не по-хорошому...

— Всеволоде! — вигукнула обурена мільйонерка.

— Можна по-хитрому, — поспішив пояснити він. — Куди, кажеш, ти хотіла поїхати відпочити? На Мальдіви? Будуть тобі Мальдіви. Тільки медуз не чіпай...

— Тобто відпочивати? — здивувалася жінка.

— Зараз усе зрозумієш... — хитро всміхнувшись, Всеволод потягнувся за айфоном, щоб набрати номер, який знав на пам'ять. Через кілька гудків, у вітальні пролинув дзвінкий голос Емілії Власової:

— Обікрали! Що ж це робиться таке? Стій же! Віддай мені флешку, там вся моя робота! Я тебе знайду, почув? Стій! — за мить крики змінилися шипінням, а здивовані батьки насторожено переглянулися, схвильовано вслухаючись: — От же кретина шматок! Криворукий дурень... Я номер авто запам'ятала, ти мені відповіси... Так, тату!

— Що там відбувається? Кого проклинаєш? — занепокоєно спитав бізнесмен.

— Та дурень якийсь камеру розбив... Я впораюся, не хвилюйся. А ти що хотів? — почувся бадьорий голосок. Емілія ніколи не розкисала.

— Негайно приїзди додому. Є важлива розмова.

— Ага...

— Не ага, а негайно! В мене немає багато часу.

— Як автобус приїде, так одразу виїду, — мовила вона, ніби бажала зовсім довести батьків до сказу.

— Який автобус? Де твоє авто? — гаркнув у слухавку чоловік.

— Я сьогодні без нього. О, автобус їде. Ну, все, вимикаюся. Чекайте... — і вона дійсно вимкнула слухавку. Певно, навіть тату або ж пірсинг так не дивували Всеволода, як ось це катання єдиної донечки на автобусі. Хіба для принцес громадський транспорт? Вже хоча б таксі взяла! Але Емілії було байдуже. Вона навпаки на зупинках і в маршрутках робила фото, які потім багачі купували за шалені гроші.

Тож поки спадкоємиця фірми добиралася до батьківського котеджу, мільйонер Власов робив кілька важливих телефонних дзвінків, а його красуня-дружина спостерігала за ним з цілковитим нерозумінням.

— Сашо, ми відкриваємо нову копальню діамантів, я негайно відправляюся туди. Для всіх — я поїхав у штати до партнерів, але ти знай правду. Я хочу, щоб ти негайно оформив документи, які я тобі скажу. По-перше, право підпису і всі повноваження по фірмі я залишаю Мілі. По-друге... — що було "по-друге" Олександр Павлович не дослухав, бо й першого вистачило.