Розділ 18

Ліна

Я ледве дійшла до номера, ноги гули від втоми, а в голові було лише одне бажання — впасти обличчям у подушку і забути про цей день.

Відчинила двері, кинула сумку на крісло, але… застигла. На столику біля ліжка, під теплим світлом лампи, лежав тюльпан. Не білий, як раніше. Червоний. Насичений, мов щойно розквітлий під променями заходу сонця, або… ні, радше як щось небезпечне, що приховує в собі і спокусу, і загрозу.

Я не чула, щоб хтось заходив. І не потрібно було здогадуватися, від кого він.
Від Еміра. Я знала.

Пальці самі потяглися до стебла, але я спинила себе. Стояла, вдивляючись у цей яскравий пелюстковий вогонь, і десь глибоко всередині відчувала — це не просто жест. Це знак. Зміна кольору була навмисною.
Білий — це холодна гра, відстань, тонка провокація. А червоний — це виклик. Обіцянка або попередження.

Мене обдало тривогою, але разом із нею всередині прокинулося й інше… те, чого я не хотіла визнавати. Він ніби сказав цим: "Ти моя. І я не збираюся відступати."

Я різко відвернулася, знімаючи жакет і ховаючи тюльпан у шухляду тумбочки, але відчуття його присутності в кімнаті не зникло. Наче він і досі стоїть десь за спиною, спостерігає, чекає, коли я зламаюся. І це мене лякало більше, ніж я хотіла собі зізнатися.

Я довго крутилася у ліжку, слухаючи, як за вікном нічний вітер грається з фіранками.
Червоний тюльпан наче розпік мої думки. Я намагалася їх відкинути, але замість цього кожна хвилина лише глибше занурювала мене в образ його очей, голосу, того нестерпно нахабного поцілунку. Він з’являвся у моїй свідомості надто часто, і це починало мене лякати.

Я підвелась. Повітря в номері здавалося затісним, густим, наче воно теж знало про мою внутрішню бурю і не давало дихати. Ковзнула у тонкий кардиган, обійшла ліжко й тихо вийшла на задню терасу.

Ніч була тепла, але наповнена чимось неспокійним. Зірки ховалися за хмарами, світло ліхтарів ледь торкалося плитки під ногами. Я зробила кілька кроків… і зрозуміла, що йду не просто так. Мої ноги вперто вели мене в напрямку віп-апартаментів. Його номера.

Кожен крок бився в такт моєму серцю. Я намагалася переконати себе, що просто хочу пройтися, провітритися… але всередині чітко знала правду.

Я хотіла побачити, чи світло у нього горить. Чи він там. Чи, можливо, теж не спить. І чомусь від самої цієї думки мої пальці змерзли, хоча ніч була зовсім не холодною.

У нього горіло світло. Його м’яке, тепле сяйво пробивалося крізь щілину важких штор і наче кликало мене ближче. Я завмерла в тіні стіни, обіймаючи себе за плечі. Розум благав розвернутися й піти, залишити все як є, але щось глибше, сильніше й небезпечніше штовхало вперед.

Можливо, мені потрібно було лише переконатися, що він не спить. Що це просто збіг, і світло горить даремно.
А може… я просто хотіла побачити його ще раз.

Я зробила крок, потім ще один.
Мої пальці ковзнули по холодному металу дверей, і серце глухо вдарило в грудях.

«Що ти робиш, Ліно?..» — прошепотіла сама собі, але замість відповіді підняла руку й тихо постукала.

Один раз. Потім вдруге — сильніше. І в тиші коридору мені здалося, що я чую його кроки. Повільні, впевнені… такі ж, як і він сам.

Двері відчинилися повільно, і на порозі з’явився він. Волосся трохи розкуйовджене, на ньому проста темна сорочка, розстібнута на верхніх ґудзиках. В очах — щире здивування, а на вустах… та сама усмішка, яка завжди дратувала й тягнула водночас.

— Ліно? — його голос був тихим, наче боявся розбудити ніч.

Я не відповіла. Несподівано для себе самої переступила поріг, навіть не дочекавшись запрошення. Його брови піднялися вище від такого нахабства, певно, він очікував чого завгодно, але не цього.

І тоді, перш ніж він устиг сказати хоч слово, я опинилася зовсім близько.
Моя долоня лягла на його груди, відчуваючи сильний і рівний удар серця. Він не встиг ні відступити, ні зупинити мене, бо вже наступної секунди мої губи знайшли його.

Це було не обережне торкання, а вибух. Без пояснень та попереджень. Пристрасть, яку я так довго тримала під замком, прорвалася назовні, накриваючи нас обох.

Його руки на мить завмерли в повітрі, але потім обійняли мене так, наче він не чекав, але завжди був готовий. В губи на мить завмерли під моїми, мов він насправді не вірив у те, що відбувається. Але вже за секунду сумнівів не залишилося — він відповів. Глибше, жадібніше, так, що в мене запаморочилось у голові. 

Його долоні обхопили моє обличчя, наче боялися відпустити, а потім різко ковзнули вниз до талії, затягуючи ближче, так, що між нами не лишилось і клаптика повітря.

Десь поруч з глухим стуком зачинилися двері, відрізаючи нас від усього світу. Я навіть не зчулася, як його руки опинилися на моїй спині, як він наполегливо притиснув мене до стіни, зриваючи з моїх губ стогін, що вирвався мимоволі.

Він був шокований моїм кроком, але водночас так наче саме цього чекав — довго, болісно, до безтями. Його поцілунки стали гарячішими, шаленішими, ніби він прагнув надолужити всі ті миті, коли я відштовхувала його. Його подих обпікав мою шкіру, а пальці впивалися в мої боки, змушуючи тремтіти від кожного дотику.

Я відчувала, як всередині мене борються дві сили: розум, що кричав «зупинись», і серце, що билося несамовито, вимагаючи ще. І цього разу я не відступила. Не відштовхнула його. Бо зараз, у його обіймах, у цьому хаосі почуттів, я вперше відчула себе живою.

Його губи ковзнули нижче до мого підборіддя, до шиї, залишаючи гарячі сліди, від яких у мене підкошувались ноги. Він прошепотів щось нерозбірливе, схоже на моє ім’я, але воно прозвучало як заклинання, як обіцянка, від якої тремтіло все тіло.

Його подих зливався з моїм, а серце калатало так, ніби намагалося вирватися з грудей. Кожен дотик, кожен рух ставав все відчайдушнішим та гарячішим. Я не впізнавала себе. Ще вчора відштовхувала його, клялася, що не піддамся, а тепер сама впивалася у його губи, наче голодна, наче це було єдиним, що могло мене врятувати.