Розділ 16

Ліна

Я йшла швидко, майже бігла, намагаючись не озиратися. Його голос і досі стояв у вухах, мов відлуння, що впивається в голову. Глухий, впевнений, із тією небезпечною владністю, яка завжди змушувала мене втрачати ґрунт під ногами.

Емір умів словами пробивати мою броню. Кожна його фраза як виклик. І хоч я намагаюся триматися, відсторонюватися, всередині все палає від його присутності. Ненависть і щось інше, чого я боюся назвати, переплітаються у тугий вузол.

Його останні слова… Вони були не просто попередженням, а нагадуванням, що він не збирається відпускати мене. І це дратує, лякає, але… десь глибоко всередині — хворобливо хвилює.

Я опустила погляд на свої руки, намагаючись зосередитись на чомусь простому, буденному. Але в голові, як назло, з’явився інший образ. Халід. Його усмішка, рівна, спокійна, ніби він точно знає, що робить. Його слова були м’якіші, майже невимушені, але між ними теж читався підтекст. І я не знала, чи то він просто ввічливий, чи в ньому теж є прихована гра.

Між ними двома глибока прірва. Але я відчувала, що вони обидва дивляться на мене як на частину своєї битви. Я спинилася біля вікна в коридорі, втупившись у нічне місто, ніби там могла знайти відповіді. Але думки вперто поверталися до їхніх поглядів.

Емір — гарячий, палкий, немов вогонь, який готовий спалити все на своєму шляху, навіть мене. Його очі завжди різкі, прямі, вони ніби зазирають під шкіру й змушують дихати швидше. З ним небезпечно. Я це знаю. Та чомусь не можу відвернутися.

Халід — інший. Його погляд м’який, але в ньому теж є щось, що насторожує. Він уважно слухає, дає простір, не квапить… і водночас я відчуваю, що його цікавість не така невинна, як він хоче показати.

Я намагалася зіставити все це у голові, як пазл, але замість чіткої картини виходила плутанина. Між ними двома щось є, і я знаходжусь у центрі цього. Але що саме?

Мені не подобається відчуття, що я стала чиєюсь грою. І все ж… не можу сказати, що мені зовсім не подобається їхня увага. Це зізнання саме собі змусило мене стиснути кулаки й ще сильніше зціпити зуби.

Мабуть, я божеволію.

Я майже присяглася собі, що триматимуся подалі і від Еміра, і від Халіда. Жодних розмов, жодних поглядів, жодних шансів для них грати на моїх емоціях. Я вже бачила, як ця історія може закінчитись, і не збиралася знову наступати на ті ж граблі.

Та, як на зло, варто було мені вийти у хол, щоб передати зміну, як двері ліфта розсунулися, і з нього вийшов Халід.
У його руках була коробка з тістечками, а на обличчі грала та сама усмішка, від якої складно відмахнутися, бо вона виглядає щирою… аж надто.

— Ліно, — його голос був спокійним і теплим, але за ним я вловила ту саму нотку наполегливості, що й учора. — Я якраз думав, що ти закінчиш зміну. Пропоную каву.

Я вже відкрила рота, щоб відмовитися, але помітила, як збоку, за журнальним столиком у холі, сидів Емір. Він гортав телефон, проте було очевидно, що кожен мій рух він фіксує краєм ока.
І саме в цей момент я зрозуміла, що доля глузує з мене.

— Каву? — перепитала я, вже знаючи, що погоджуся.

— Каву, — повторив Халід, і його погляд ковзнув повз мене в напрямку, де сидів Емір. Наче перевіряв, чи є свідки.

Я майже непомітно зітхнула. Всередині мене вже боролися два голоси: один кричав, що це — дурна ідея, інший тихо шепотів, що інколи корисно показати, що ти не маріонетка в чиїхось руках.

— Добре. — Я кивнула.

І в ту ж мить відчула на собі пронизливий, важкий, як грозова хмара, погляд Еміра. Він навіть не приховував, що слухає.
Я ж… зробила вигляд, що нічого не бачу.

Халід відкрив переді мною двері, і ми вийшли з готелю. Я навмисне вела розмову так, щоб її уривки долинали всередину через прочинені двері. Сміялася тихо, але з тією ноткою, яка завжди дратує чоловіків, що хочуть бути єдиною причиною твого сміху.

І хоча я не озиралася, я знала, що він стоїть там та спостерігає. І всередині нього зараз кипить буря, яку він намагається втримати… поки що.

Кав’ярня була тихою, напівпорожньою. Лише м’яке світло від ламп, запах свіжомеленої кави й глухий гомін далеких розмов. Халід вибрав столик біля вікна, замовив еспресо собі й капучино для мене, навіть не спитавши, чи хочу я цього.

— Знаєш, Ліно, — почав він, коли офіціант відійшов, — мені дивно бачити тебе тут, поруч із ним.

Я відклала телефон і подивилася прямо йому в очі.

— З ким?

— З Еміром. — Халід говорив рівно, майже спокійно, але кожне слово було точним, як лезо. — Він… небезпечний. І справа не тільки в його характері. Є речі, про які ти навіть не здогадуєшся.

— І ти, звісно, хочеш мені їх розповісти? — у моєму голосі було більше іронії, ніж цікавості.

— Лише те, що він грає, — його погляд ніби намагався пробити мою броню, — і в цій грі ти для нього лише засіб, не більше.

Я відчула, як всередині щось стискається. Частково від слів, частково від того, що вони болісно перегукувалися з тим, що я сама часом думала… Але в мене раптом виникло відчуття, що Халід говорить не через турботу, а з власних причин.

— А ти, значить, тут той, хто прийшов мене врятувати? — я підняла брову.

— Можливо. А може, просто хочу, щоб ти подивилася на нього без рожевих окулярів. — Він посміхнувся куточком губ.

Я відвела погляд у бік вулиці, але думками була зовсім не тут. За склом, у темряві, я майже відчувала чийсь погляд. Гарячий, напружений… і до болю знайомий.
Я повільно зробила ковток кави, вдивляючись у Халіда.

— Знаєш, у мене є одне правило, — сказала тихо, але так, щоб кожне слово дійшло до нього. — Я не дозволяю нікому вирішувати, кого мені любити, ненавидіти чи остерігатися. — Він трохи здивувався, але я не зупинилася. — Якщо Емір і справді такий, як ти кажеш, то я сама в цьому переконаюся. І зроблю власні висновки. А слухати плітки не в моєму стилі.

Халід нахилився вперед, його усмішка стала тоншою.