Розділ 15

Емір

Пізня ніч огортала місто тихим шепотом вітру та далеким шумом хвиль. Я стояв на терасі свого номера, спершись ліктями на холодний метал перил, і дивився вниз на майже спорожні вулиці. Готельний фасад був залитий теплим світлом, але в цій картині раптом з’явилася деталь, яка змусила моє тіло напружитись, наче перед ударом.

Я побачив її. Ліна йшла, а поруч з нею... Халід. Навіть здалеку я впізнав його хижу поставу та ту самовпевнену манеру нахилятися до співрозмовника, ніби кожне його слово — дорогоцінний секрет. 

Він проводжав її до самого входу, і на його обличчі було те саме самовдоволене вираження, яке я бачив колись, коли він вигравав за чужий рахунок.

Мої пальці стиснули перила так, що метал майже врізався в шкіру. Холод нічного повітря не остудив того вогню, що здійнявся всередині. Мені хотілося спуститися зараз же, встати між ними, стерти з його обличчя цю усмішку. Але я залишився на місці.

Не час.

Я просто спостерігав, запам’ятовуючи кожен рух, кожен його нахил голови в її бік, кожну мить, коли вона дивилася на нього. І в глибині мене, під шаром холодної стриманості, народжувався новий план. Він навіть не уявляє, що вже підписав собі вирок.

Я дивився, як Халід затримався біля входу, ще щось їй сказав, а потім нахилився трохи ближче, ніж дозволяє ввічливість. Ліна зробила крок назад, але не настільки різко, як мені хотілося б. Вона навіть усміхнулась. Чорт забирай…

Я вдихнув глибше, змушуючи себе не рватися вниз.
Халід не дурень. Він знає, куди бити. Він бачив, що між мною та Ліною є іскра, і тепер буде грати на цьому. Йому достатньо кинути кілька правильних слів, щоб отруїти її думки.

Але він забуває те, що я не відпускаю того, що вважаю своїм. В голові вже вимальовувався план. Я не піду напряму — це було б занадто просто. Я змушу Ліну побачити, ким він є насправді, змушу її відчути на власній шкірі, що Халід — небезпечний. І тоді вона сама відвернеться від нього.

Вона підняла голову, й наші погляди зустрілися. Навіть із цього відстані я побачив у її очах напруження. Чи то від нього… чи то від того, що я бачу їх разом.
Я стиснув щелепу й відступив у темряву свого номера, але думки вже клекотіли, як кипляча вода.

Халід вирішив зіграти зі мною в цю гру?
Добре. Але він ще пошкодує, що зробив свій перший хід.

Наступного ранку я побачив її ще до того, як вона встигла помітити мене. Ліна йшла коридором, тримаючи в руках теку з паперами, і виглядала так, ніби її думки були десь далеко. Може, досі вчорашній вечір у голові крутиться?

Злість у мені піднялася хвилею та не крикливою, а тихою, глибокою, як перед бурею. Кожен її крок нагадував мені, що вночі поруч із нею стояв не я. Я вирішив не чекати нагоди, в створити її сам.
Рухнув їй напереріз, змусивши зупинитися.

— Гарно провела вчорашній вечір? — мої слова прозвучали спокійно, але я бачив, як у її очах промайнуло щось. Здивування, настороженість… і тінь провини.

— Це… не твоя справа, — відповіла вона, але рука, що тримала теку, ледь помітно стиснулася.

— О, я думаю, це ще й яка моя справа, — я нахилився трохи ближче, замикаючи простір між нами. — Особливо коли мова йде про Халіда.

Вона відвела погляд убік, намагаючись обійти мене, але я заблокував шлях.

— Обережніше з ним, Ліно. Він з тих, хто вміє посміхатися і водночас встромляти ніж у спину.

— А ти, мабуть, знаєш про це з власного досвіду, — кинула вона, але в голосі її не було впевненості, яку вона намагалася зобразити.

Я ледь усміхнувся, нахиляючись ще ближче.

— Повір, він тобі не друг. І коли ти це зрозумієш, буде пізно.

Вона стояла нерухомо, але я бачив, як у ній борються бажання відповісти і бажання просто піти. І саме це мене заводило ще більше.

— Відпусти мене, Емір, — тихо, але рішуче сказала вона.

Я лише злегка похитав головою.

— Ні. Спершу ти мене вислухаєш.

Вона спробувала обійти мене з іншого боку, але я зробив крок, і тепер наші тіні накрили одна одну.

— Чому ти так наполягаєш? — її голос зірвався, і я відчув, що торкнувся потрібної струни.

— Тому що, — я повільно провів поглядом по її обличчю, — мені не все одно, з ким ти проводиш час. І коли це той хтось — Халід, це мене злить вдвічі сильніше.

Вона зробила крок назад, але я пішов за нею, поки її спина не торкнулася стіни.

— Це виглядає, ніби ти ревнуєш, — прошепотіла вона, наче випробовуючи мене.

— Не "ніби", Ліно. Я ревную, — я сказав це тихо, але кожне слово важко впало між нами. — І так, я цього не приховую.

Вона відвернулася, намагаючись відвести погляд, але я підняв руку і торкнувся її підборіддя, змушуючи знову подивитися на мене.

— Послухай мене. Я не дам йому наблизитися до тебе. І якщо доведеться, я зроблю все, щоб ти сама не захотіла його бачити.

— І що ж ти для цього зробиш? — у її голосі бриніло виклик і цікавість одночасно.

Я повільно нахилився до її вуха.
— Те, що вмію найкраще — зламаю його гру, перш ніж він встигне втягнути тебе в неї.

Я бачив, як вона ковтнула, як серце в її грудях б’ється швидше. І навіть якщо вона цього не скаже вголос, я знав, що мої слова її зачепили.

Вона різко відвела мою руку від свого підборіддя.

— Досить, Емір. Я не хочу це слухати, — кинула коротко, і, перш ніж я встиг відповісти, вирвалась і швидко пішла коридором, навіть не обернувшись.

Я дивився їй услід, відчуваючи, як всередині наростає гаряче, густе роздратування, що важко стримати.
І саме в цей момент з-за рогу з’явився Халід. 

Його погляд швидко пробігся по холу, шукаючи когось. Я навіть не сумнівався, що Ліну.

Він побачив мене, і на секунду в його очах промайнуло щось схоже на здивування.

— Ти часом Ліну не бачив? — запитав він, ніби між нами ніколи не було того, що було.

Я примружився, намагаючись тримати рівний голос, але він звучав, як натягнутий дріт.