Розділ 14

Ліна

Я майже вбігла до службового коридору, тільки там дозволивши собі спертися на холодну стіну й глибоко вдихнути. Серце билося так шалено, що здавалося його почує весь готель.

Я вирвалась. Ледь, але вирвалась. І навіть сама не розуміла, чому від цього переможного усвідомлення мені зовсім не ставало легше. Навпаки, в грудях пекло, наче я залишила там частину себе.

Його погляд… той, яким він дивився, коли нахилився так близько, що я відчувала його подих на своїй шкірі, він продовжував горіти в мені. Я ненавиділа цю слабкість, ненавиділа, що в ту мить у моїй голові не було нічого, крім нього.

Я зціпила зуби, намагаючись повернути собі контроль. Це просто гра. Його гра. І якщо я дам йому хоча б один шанс, то він виграє. Але ті слова… «Чого ти боїшся більше: мене чи себе поруч зі мною?» — вони все ще відлунювали в моїй свідомості, роздираючи впевненість.

Я різко випрямилась і змусила себе відкинути всі думки про нього. Робота. Ось єдиний рятівний якір, за який я могла вхопитися, щоб не втонути в цій бурі емоцій. Виправити кілька бронювань, перевірити електронну пошту, підготувати звіт для керівництва, все, що завгодно, аби тільки не згадувати, як його пальці ковзнули по моєму підборіддю.

Телефонний дзвінок вирвав мене з цього самонавіюваного забуття. На екрані світилось знайоме ім’я. Катя.

— Ліно! — її голос, теплий і щирий, одразу розтопив мою внутрішню напругу. — Ми з Раїдом хотіли б тебе запросити… на наше весілля.

Я завмерла, а потім повільно всміхнулася, вперше за день відчувши щось інше, крім злості чи тривоги.

— Весілля? Це чудово, Катю! Я дуже рада за вас!

Вона швидко розповіла, як вони готуються, як хочуть бачити мене серед гостей, і навіть пообіцяла знайти мені «особливе місце» за столом. І хоча вона не уточнила, що мала на увазі, чомусь у мене всередині закрався неспокійний здогад.

Погодившись, я поклала слухавку й глибоко зітхнула. Весілля мало стати світлим святом… але чомусь я вже відчувала, що воно може стати новою ареною для гри, в яку Емір так любить мене втягувати.

Я відклала телефон і знову занурилася в роботу. Клавіатура тихо клацала під пальцями, звіти змінювали одне одного, а електронні листи вже не здавалися таким тягарем. Чим більше я тримала себе в ритмі завдань, тим менше лишалося простору для небажаних думок про нього.

Зміна добігала кінця, і я вже майже мріяла про гарячий душ і ковдру, коли помітила, як до стійки підходить чоловік у бездоганно пошитому костюмі. Високий, впевнений, з легкою посмішкою, він випромінював ту спокійну харизму, яка привертає погляд ще до того, як людина заговорить.

— Пані Ліно? — його голос був глибоким і приємним, з ледь помітним східним акцентом. — Мене звати Халід. Сподіваюся, не турбую. Я тут ненадовго… і подумав, чи не склали б ви мені компанію за чашкою кави?

Я автоматично відкрила рота, щоб ввічливо відмовити, адже втома буквально тягнула мене до дому. Але зупинилась. У цій пропозиції було щось невимушене, навіть легке, що контрастувало з тим тиском, який я звикла відчувати останнім часом.

— Ну… гаразд, — сказала я, здивувавшись сама собі. — Але лише на п’ятнадцять хвилин.

Його усмішка стала трохи ширшою, і я раптом відчула, що цей вечір може стати зовсім не таким передбачуваним, як я думала ще десять хвилин тому.

Ми вийшли з готелю й рушили до невеликої кав’ярні через дорогу. Вечірнє повітря було прохолодним, і я раптом відчула, як втома відступає, поступаючись місцем легкій цікавості.

Та вже на півдорозі до мене підкрався дивний спогад. Я бачила цього чоловіка… але де? Картинка спалахнула чітко: кілька днів тому, на терасі біля басейну, він стояв поруч із Еміром. Вони щось обговорювали тихо, але обличчя Халіда я запам’ятала. В нього занадто виразні риси, щоб забути.

«Можливо, просто знайомі, — спробувала я заспокоїти себе. У Еміра, мабуть, безліч ділових контактів». Але ця думка не розвіяла відчуття, що в цьому запрошенні є щось більше, ніж проста ввічливість.

— Ви здаєтеся здивованою, — Халід поглянув на мене з ледь помітною усмішкою, ніби вловив мої сумніви.

— Просто… згадала, що бачила вас у компанії однієї людини, — обережно відповіла я, намагаючись, аби голос звучав буденно.

— О, можливо, — його погляд потеплішав, але в очах спалахнула якась тінь. — Світ вузький. Особливо у нашому місті.

Я не знала, що саме він мав на увазі, але відчуття, що тут криється прихована гра, ставало все сильнішим. Ми сіли за столик у затишному куточку кав’ярні. Легкий запах свіжозмеленої арабіки огорнув мене, і на кілька секунд я справді забула про все — про готель, про втому, про Еміра.

— Ви давно працюєте у готелі? — мимохідь спитав Халід, коли офіціант поставив перед нами дві чашки кави.

— Не так давно, — я зробила ковток гіркуватого напою, намагаючись, аби відповідь звучала нейтрально.

— Готель хороший… і власник у нього, скажімо так, цікава людина, — промовив він повільно, наче зважуючи кожне слово.

Я відчула, як у грудях щось стиснулося.

— Якщо ви про Еміра, то він… начальник, як начальник, — відповіла я стримано, але в голові вже почали спалахувати червоні сигнали.

— Знаєте, — Халід нахилився трохи ближче, — людина, яка вміє так привертати увагу, як він, рідко буває просто начальником для тих, хто опиняється в його орбіті.

Його слова змусили мене дивитися в чашку, щоб приховати вираз обличчя. Чому мене так зачепило те, що він сказав? Бо це правда? Чи тому, що я не хочу в цьому зізнаватися навіть собі?

— Іноді орбіти змінюють, — додав він тихо, ніби між іншим, — достатньо лише крок у бік.

Я не була впевнена, чи це запрошення, чи попередження. Але знала точно, що ця розмова може стати початком чогось, що змінить усе.

— Крок у бік? — я підняла брови, удаючи, що не розумію, хоча серце вже билося швидше.

— Так, — Халід злегка всміхнувся, але в його очах промайнула холодна іскра. — Я бачив, як він з тобою поводиться. Це ж не турбота і не повага. Це гра. Йому подобається тримати людей на гачку, особливо тих, хто не піддається одразу.