Розділ 13

Емір

Я бачив це у її очах ще з першої хвилини, коли ми сіли за той столик.
Ліна намагалася виглядати байдужою, але кожен рух її руки, кожен різкий поворот голови у наш бік, кричав про те, що їй не байдуже.

Сабріна щось весело розповідала, сміялася своїм легким, мелодійним сміхом, але я майже не слухав. Увесь мій фокус був на Ліні, яка то перегортала папери, то переставляла якісь картки на стійці, лише б не дивитися на нас напряму.

І тоді мене охопила знайома, майже грайлива жорстокість. Я підняв руку, привертаючи її увагу. Вона спробувала вдавати, що не помічає, але мій голос змусив її підняти голову.

— Ліно, — вимовив повільно, насолоджуючись тим, як її губи ледь стиснулися, — будь ласка, принеси нам ще один глек лимонаду. Сабріна любить зі свіжою м’ятою.

Я бачив, як у ній закипає. Вона, здається, ледь стрималася, щоб не кинути мені щось різке тут же, на очах у всіх. Але замість цього — стиснуті плечі, коротке "Добре", і вона майже вирвалася з-за стійки.

Сабріна нахилилася до мене з легкою усмішкою:

— У тебе дуже темпераментна адміністраторка.

Я не став уточнювати, ким вона для мене насправді. Лише спостерігав за тим, як Ліна повертається з тацею, кожен її крок наповнений напругою. І я знав: ще трохи — і вона зірветься.

Ліна поставила глек на стіл так, що лід у склянках задзвенів, немов перед бурею.

— Лимонад з м’ятою. Як ви й просили, — її голос був рівним, але я відчував, як він тремтить від напруження.

— Дякую, — я зустрів її погляд і навмисно не відпускав. — І… можеш ще принести нам десерт. Сабріна обожнює чізкейк.

Вона різко випрямилась, і в куточках її губ з’явилася тонка, майже непомітна, але небезпечна усмішка.

— А ви, мабуть, переплутали. Я не офіціант. Я адміністратор, — її слова були кинуті, як ніж, просто в моє серце.

Сабріна розгублено кліпнула, а я… відчув, як азарт в мені зростає.

— О, я чудово знаю, хто ти, Ліно, — нахилився ближче, голосом, який чули тільки ми двоє. — Але саме тому і прошу тебе. Бо хочу бачити, як ти це робиш.

Вона стояла, зціпивши зуби, і я майже чув, як б’ється її серце. А потім — вибух.

— Знаєте що, Еміре? — вона кинула мені прямий, колючий погляд. — Я роблю це не для вас. І точно не для неї.

І з цими словами вона різко розвернулася, залишивши нас із Сабріною у гущі незавершеної, але солодко-пекучої сцени.

Я посміхнувся. Вона ще не розуміла, що чим більше пручається, тим глибше потрапляє в мої руки.

Я не став сидіти й чекати, поки буря в її очах стихне. Навпаки, я встав і повільно пішов за нею, немов хижак, який вирішив, що здобич не втече.

Вона прямувала до службового коридору, навіть не обертаючись, але я бачив, як напружені її плечі. Вона знала, що я йду за нею.

— Ліно, — я вимовив її ім’я тихо, але в цьому шепоті було більше наказу, ніж прохання.

Вона зупинилася, та не озирнулась.

— У вас є Сабріна, — кинула холодно. — Йдіть і розважайте її.

Я підійшов ближче, настільки, що відчув запах її волосся. Суміш свіжості й чогось, що завжди змушує мене забути про розум.

— Сабріна? — я посміхнувся, хоча вона цього не бачила. — Вона навіть не розуміє, чому я тут насправді.

Вона повернулась різко, наче я вдарив її словами.

— І навіщо ж ви тут? Щоб знущатися? Щоб змусити мене робити те, чого я не хочу?

— Ні, — я повільно, але впевнено наблизився ще на крок. — Я тут, щоб ти нарешті перестала тікати від того, що між нами.

В її очах спалахнув вогонь, і я зрозумів, що вона на межі. Тонка грань між гнівом і тим, що я бачив тоді, коли її губи тремтіли під моїм поцілунком.

— Ви самовпевнений, зарозумілий… — вона не договорила, бо я нахилився настільки, що наші обличчя розділяли лише сантиметри.

— Продовжуй, — прошепотів я. — Мені подобається, коли ти злишся.

Вона рвучко відступила назад, але я встиг виставити руку, впершись у стіну прямо біля її плеча. Ліна завмерла, наче усвідомила, що зараз загнана в кут.

— Відійдіть, — її голос був рівний, але в очах уже миготіла тривога.

— Ти справді хочеш, щоб я відійшов? — нахилив голову, вдивляючись у кожну зміну виразу її обличчя. — Бо я бачу зовсім інше.

Вона спробувала ковзнути вбік, але я перекрив і цей шлях, відчуваючи, як всередині підіймається хвиля задоволення від її внутрішньої боротьби.

— Ви граєтесь, — прошепотіла вона, і на мить у її голосі я почув щось інше, не тільки злість.

— Так, — я посміхнувся, — але в цю гру ми граємо обоє.

Я бачив, як вона шукає хоч якусь шпарину, аби втекти, але кожен її рух я передбачав наперед. І від цього азарт лише ріс.

— Ви не маєте права… — почала вона, але я перебив.

— Права? Я давно перестав користуватись  ними, коли йдеться про тебе.

Її подих збився, і я знав, що ще трохи, і вона сама не помітить, як зробить крок назустріч. Ми стояли так близько, що я відчував, як від кожного її вдиху ледь рухається тканина моєї сорочки. Її пальці стиснули край таці, наче це була єдина опора, яка ще тримала її на місці.

— Ти боїшся, Ліно? — тихо запитав я, нахиляючись ближче, так, щоб її шкіра вловила тепло мого подиху.

Вона ковтнула повітря, але нічого не відповіла. Тільки очі — великі, темні, з блиском виклику, дивилися прямо на мене.

— Добре, — продовжив я майже шепотом, — тоді скажи, чого ти боїшся більше... мене… чи себе поруч зі мною?

Я бачив, як ця фраза пробила її захист. Лінії її обличчя змінилися, вже не лише злість і протест, там була мить сумніву. Вона зробила крок назад, але моє коліно торкнулося її, і рух зупинився.

Ще мить, і я зірвався б на поцілунок, уже відчував, як її губи ледь здригнуться під моїми…

— Емір! — різкий жіночий голос, гучний і трохи здивований, прорізав тишу.

Я обернувся. Сабріна стояла за кілька кроків, тримаючи в руках свою сумочку. Її погляд ковзнув від мене до Ліни, і на її обличчі з’явилася зацікавлена усмішка.