Розділ 12

Ліна

Його губи. Його нахабство. Його впевненість, з якою він увірвався в мій простір. Я все ще відчувала це на шкірі, хоча минуло вже кілька годин. Поцілунок, який я не просила і не хотіла… але який чомусь змусив серце битися швидше. Мені ненавидіти чи… боятися самої себе за те, що всередині з’явився ледь помітний трепет?

Я намагалася сховатися за роботою. Стійка адміністрації стала моїм щитом. Але варто було йому з’явитися в холі і все, повітря знову стало густим та важким. А ще ця жінка. Елегантна, впевнена, з тим поглядом, яким дивляться на чоловіка, коли вже добре знають його смаки.

І саме в цей момент він, не кліпнувши оком, видає:

— Ліно, зробіть нам дві кави.

В його голосі не було ані прохання, ані сумніву. Це був наказ. І я відчула, як у мені щось обривається.

— Я не офіціант, я — адміністратор, — кинула я холодно, намагаючись вколоти його.

Але насправді мене вкололо інше. Те, як він нахилився до неї, як його усмішка стала м’якшою… як він узагалі звертав на неї увагу. І це було смішно, бо мені байдуже. Мені мало бути байдуже.

Та тільки пальці самі зрадницьки зімкнулися на ручці стійки, щоб він не помітив, як я напружилася. І серце билося швидше не від злості, а від тієї самої ревності, яку я категорично відмовлялася визнавати.

Зціпивши зуби, я ще кілька секунд стояла, ніби намагаючись змусити його погляд відступити. Але реальність була жорстокою. На кухні всі по вуха у замовленнях, у барі черга з гостей. Якщо хтось і зробить ту кляту каву, то тільки я.

Він це знав. Я бачила цю впевненість у його очах, і від того хотілося вдарити його чимось важким… або себе... за те, що піддаюся.

— Добре, — вичавила крізь зуби й обійшла стійку.

Кроки відлунювали у порожньому коридорі, і з кожним кроком я намагалася заглушити той дивний клубок емоцій усередині. Злість на нього. Злість на себе. І цей нестерпний вогонь ревнощів, який я не могла загасити.

Поки я міряла каву в рожок, його сміх із холу прорізав простір, наче ніж. Легкий, теплий… не для мене. Він умів сміятися так, щоб змусити жінку відчувати себе єдиною у світі. Але зараз ця єдина була не я.

Я поставила чашки на тацю так, що фарфор ледь не дзенькнув від удару.

— Хочеш гри, Емір? — прошепотіла я собі під ніс. — Побачимо, хто кого.

І коли я поверталася з кавою, кожен мій крок був мовчазним викликом. Я підійшла до столика повільно, з тією холодною ввічливістю, яка межує з викликом. Таця в руках була наче щит, але насправді як моя зброя.

— Ваша кава, — промовила рівно, опускаючи чашку перед його супутницею так, що ручка була повернута в зручний бік. Для нього ж поставила чашку з легким зсувом, так, щоб довелося розвертати.

Він підняв на мене повільний та важкий погляд, наче читав кожен мій рух.

— Дякую, адміністраторко, — наголосив він на останньому слові, але в голосі чулося глузування, а в кутиках губ з'явилася тінь задоволення.

Я нахилилася трохи ближче, аби його супутниця цього не почула, і прошепотіла:

— Насолоджуйтесь… поки ще є з ким.

Його брова ледь помітно смикнулася. Мікроскопічна перемога, яку я тут же заховала під байдужим виразом обличчя.

Я розвернулася, щоб піти, але відчула на собі його погляд. Гарячий, чіпкий, той, що не відпускає, навіть коли ти вже на іншому кінці залу. І я знала, що ця гра щойно стала небезпечнішою.

Повернувшись за стійку, я зробила вигляд, що занурилася в екран монітора, але насправді мої очі раз по раз ковзали в бік столика, де він сидів.

Емір розвалився у кріслі, впевнено закинувши ногу на ногу, і щось тихо говорив своїй супутниці. Та сміялася, нахиляючись до нього так близько, що я відчула, як у мене в грудях повільно розгоряється вогонь.

І тут він зробив те, що змусило мене ледь не зім’яти папери на стійці. Повільно, майже демонстративно він торкнувся її руки, ковзнув пальцями по зап’ястю й поглянув у мій бік. Не випадково. Прямо мені в очі.

Моя щелепа напружилася так, що я відчула, як боляче стиснула зуби. Емір нахилився ще ближче до своєї супутниці й щось прошепотів їй на вухо. Та знову засміялася, але цього разу він не відвів погляду від мене ні на мить. Це була не розмова з нею, а виклик мені.

Я розуміла, що йому подобається грати з моїми емоціями, подобається цей ледь прихований танець, у якому кожен рух як удар по самолюбству. Але, чорт забирай, я не збиралася бути тією, хто перший зламається.

Я намагалася втопити себе в роботі. Перевіряла бронювання, друкувала документи, без потреби переставляла ключі на стійці. Але кожен мій рух зрадницьки відгукувався усвідомленням, що Емір все ще дивиться.

І раптом його стілець заскреготів по мармуровій підлозі. Супутниця залишилася сидіти, а він повільно та розмірено пішов у мій бік. Кожен його крок віддавався в моїх скронях пульсом.

— Ви чудово справляєтеся з обов’язками адміністратора, — його голос був тихим, але кожне слово просочене іронією. — Але, здається, з кавою у вас вийшло краще.

— Якщо ви прийшли сюди, щоб подякувати, — відповіла я холодно, — то можете повертатися до своєї… гості.

Він ледь нахилився через стійку, так близько, що я відчула запах його парфуму — густого, терпкого та занадто небезпечного.

— Моя "гостя" чудово проводить час, — його губи злегка сіпнулися в усмішці. — Але ти, Ліно, чомусь тут проводиш його ще цікавіше.

Я ковтнула повітря, намагаючись виглядати незворушною, хоча всередині мене кипіло.

— Ви переоцінюєте свою важливість, — відрізала я.

Він повільно провів поглядом по моєму обличчю, затримавшись на очах.

— Ні, я просто чудово бачу, коли мене хочуть… і коли намагаються це заперечувати.

Моя рука стиснула ручку настільки, що аж побіліли пальці. Він усміхнувся ще ширше, ніби отримав підтвердження власних слів, і повільно повернувся до столика, залишивши мене з серцем, яке билося вдвічі швидше.