Розділ 10

Емір

Вона сиділа навпроти мене, тримаючи виделку так, ніби могла встромити її в мої груди, якщо я підійду надто близько. Їла повільно, обережно, мов дика кішка, що потрапила в моє лігво й не довіряє жодному шматку.

І мені це подобалося. Кожен її рух, кожен ледь помітний вдих видавав те, що вона намагається приховати. Її страх, роздратування, цікавість. Все було в ній одночасно, і я бачив це так чітко, ніби читав книгу.

Я вирішив, що цього разу вона запам’ятає вечір. Підвівся, обійшов стіл і став позаду її стільця, нахилившись настільки близько, щоб вона відчула тепло мого тіла, але не отримала жодного дотику.

— Заплющ очі, — промовив я тихо, але так, щоб це звучало як наказ, а не прохання.

Вона напружилася, і я майже відчув, як у ній бореться бажання послухатися і втекти. Повільно я поклав перед нею на стіл чорну оксамитову коробочку. — Відкрий.

Її пальці тремтіли, коли вона підняла кришку. Усередині був тонкий золотий браслет із підвіскою у формі білого тюльпана. Мій знак. Мій виклик.

— Це не подарунок, — я впився в її погляд. — Це попередження.

Вона мовчала, але я бачив, як у її очах змішується гнів і щось інше… те, що мені подобалося значно більше.
Вона відсунула коробочку, наче всередині була отрута.

— Забери, — тихо сказала, але в її голосі я почув більше прохання, ніж наказу.

Я повільно обійшов стіл знову, даючи їй час зрозуміти, що в мене немає наміру відступати. Став поруч, упершись долонями в край стільниці, схилився так, щоб вона була змушена підняти на мене погляд.

— Ліно, — промовив я тихо, але з тією інтонацією, що змушує коритися, — я не пропоную. Я даю.

Вона вперто стиснула губи. Її плечі напружилися, пальці міцно зчепилися на колінах, наче вона вчепилася у власну впертість, щоб не здатися. І саме це мене розпалювало.

Я взяв її руку не різко, але так, щоб вона відчула силу в моїх пальцях. Відкрив її долоню, поклав у неї браслет і злегка стиснув.

— Або ти надягнеш його сама, — нахилився ближче, шепочучи так, щоб її шкіра зрадницьки здригнулася, — або я зроблю це за тебе.

Вона ковтнула, не відводячи погляду. Я бачив, як у її очах блискавками змінюються емоції — страх, гнів, виклик… і ще щось, що вона намагалася сховати від самої себе.

Коли ж її пальці замкнулися навколо браслета, я ледь помітно всміхнувся.

— Розумниця, — прошепотів, відходячи на крок, але не зводячи з неї погляду. — Тепер він належить тобі. А ти… мені.

Вона різко поставила келих на стіл, і тонке кришталеве дзвінке «дзінь» прорізало повітря, як виклик.

— Послухай, — її голос тремтів, але не від страху, а від намацаної всередині рішучості, — я не твоя. І ніколи не буду. Ти можеш купувати тюльпани, дарувати прикраси, гратися в ці свої ігри, але я… я ніколи не стану ще однією річчю у твоїй колекції.

Я спокійно спостерігав, як вона сипле ці слова, мов гостре каміння. Бачив, як вона хоче вірити в них. І знав, що досить лише одного удару в потрібну точку, і вся ця стіна трісне.

Я нахилився вперед, так, щоб між нами залишився тільки подих.

— Ліно… — прошепотів я майже ніжно, але з тією глибиною в голосі, яка не залишає місця сумнівам, — ти вже моя. Ти просто ще цього не зрозуміла.

Вона завмерла. У її зіницях відбилося полум’я свічки, але я бачив — це палало не від вогню на столі, а від того, що я тільки-но зірвав із неї останній захисний шар.

— А знаєш, у чому різниця між нами? — я дозволив собі ледь помітну посмішку. — Ти борешся, щоб не відчути. А я… насолоджуюся тим, що вже відчуваю.

І в цю мить я відчув, як її погляд змінився: виклик ще був, але десь глибше, там, де вона так старанно приховувала, вже прокрадався страх, не переді мною, а перед собою.

Вона опустила погляд, ніби шукала на столі рятівну шпаринку між приборами й келихами. Пальці нервово ковзнули по серветці, і я зрозумів, що зараз вона спробує втекти.

— Мені треба повернутися до роботи, — промовила майже шепотом, але я чув у цьому шепоті тривожний пульс.

Вона зробила крок убік, але я в ту ж мить піднявся й з легкістю, яку дає впевненість у власній силі, перехопив її за зап’ястя. Тепло її шкіри пробило мене струмом, але я не відпустив.

— Нікуди ти зараз не підеш, — сказав я тихо, але так, щоб у голосі бриніла сталь. — Я ще не закінчив.

Вона різко підняла на мене очі, там палав гнів, перемішаний із небезпечною іскрою, яку вона, мабуть, навіть сама не хотіла в собі визнавати.

— Ти не можеш мене тримати, — кинула вона, смикнувши руку.

Я повільно нахилився до неї, так, щоб кожне моє слово лягало їй на губи.

— Я можу все, Ліно. Питання лише в тому, скільки ти готова витримати.

Вона завмерла. Її плечі напружилися, але тіло більше не робило спроб вирватися. І я відчув — це перемога, не та, яку можна виміряти словами, а та, що осідає в глибині, наче закладена міна, готова вибухнути в потрібний момент.
Я повільно послабив хватку, але не відпустив, замість цього провів пальцями по її зап’ястю, відчуваючи, як під шкірою шалено б’ється пульс. Це був не страх. Це було щось глибше, те, що вона відчайдушно намагалася приховати і від мене, і від себе самої.

— Ти тікаєш, бо боїшся, що я правий, — промовив я, вдивляючись у її очі. — Бо знаєш, що рано чи пізно ти перестанеш чинити опір.

Її губи злегка розтулилися, ніби вона хотіла заперечити, але слова застрягли десь у горлі. Я відчув цю тишу, як найбільший подарунок.

Я зробив крок ближче, замикаючи між нами відстань до подиху. Від неї пахло ніжним, трохи солодким ароматом, який чомусь змушував мене хотіти порушити власні плани й просто втратити контроль.

— Ти можеш переконувати себе, що ненавидиш мене, — я говорив тихо, але кожне слово різало повітря, — але твоє тіло ніколи не бреше.

Вона заплющила очі, і я побачив, як її пальці мимоволі стиснули тканину моєї сорочки. Маленький, але важливий рух, був і я зрозумів, що мої шанси виросли.