Розділ 9

Ліна

Я зробила крок всередину  і зупинилася.
М'яке жовте світло ламп торкалося кожної деталі кімнати, мовби підкреслюючи, що я тут чужа. Аромат сандалу й чогось солодкого наповнив повітря. Мій погляд упав на масивний стіл посеред кабінету. Він був накритий на двох. Срібні прибори, темно-вишневі свічки у важких підсвічниках, тонкі келихи з вином, що виблискувало рубіном.

Мені здалося, що серце перестало битися. Це не виглядало як випадковість. Це була пастка, виставлена з таким смаком, що навіть найпильніша здобич не помітила б, як потрапила в неї.

Я зробила крок назад і саме в цю мить за спиною почувся тихий, але впевнений звук замка, що замикається.

Я різко обернулася. Емір вже стояв у дверях. На ньому була темна сорочка, розстібнута на комірі, і цей легкий недбалий вигляд робив його ще більш небезпечним. В руках він тримав великий букет білих тюльпанів, таких самих, як той, що я кілька годин тому безжально зім’яла у своїх пальцях.

Його погляд ковзнув по мені повільно, наче він вивчав кожну мою реакцію, і в куточках губ з’явилася ледь помітна, але впевнена усмішка.

— Ти прийшла, — промовив він, і в його голосі було більше тріумфу, ніж здивування.

Емір підійшов повільно, наче лев, який вже замкнув коло, і простягнув мені тюльпани. Я відчула їхній холодний стебловий дотик у своїх руках і його тепло, що нависало над моїм тілом.

— Можеш переламати їх, як і той, — його голос був тихим, але від цього ще більш небезпечним. — Можеш розірвати кожну пелюстку… але я все одно не відступлю.

Він нахилився трохи ближче, і його подих торкнувся моєї щоки.

— Навіть якщо ти знищиш усе, що я тобі даю, — я знайду спосіб дати ще більше. І колись ти не зможеш цього викинути.

Серце шалено билося, пальці судомно стискали стебла. Я хотіла відповісти різко, але слова застрягли десь у горлі. Він стояв надто близько, занадто впевнено, і в його очах було та сама пристрасть, переплетена з викликом.

Я відсахнулася на півкроку, але букет лишився в моїх руках, наче він прибив мене цими квітами до місця.

— Ти з глузду з’їхав? — слова зірвалися різко, майже з криком. — Думаєш, ось так, нахабно вторгаючись у моє життя, ти отримаєш те, що хочеш?

— Не думаю, Ліно. Я знаю. — Його погляд навіть не здригнувся.

— Та я… я ненавиджу твою самовпевненість! — я стиснула тюльпани так, що кілька стебел тріснули просто в руках. — І твою манеру вирішувати за мене.

Він зробив крок ближче, майже торкаючись моїх губ своїми.

— Ненависть — це теж почуття. І воно палкіше, ніж байдужість.

— Ти граєшся мною, наче лялькою. — прошипіла я, відчуваючи, як щоки палають.

— Ні, — він нахилився так, що його голос став майже шепотом. — Я не граюся. Я завойовую. І не відпущу, доки ти не скажеш мені те слово, яке я чекаю.

Його очі пронизували мене, і в цій тиші я вперше відчула, що дихати стало важче. Він був нахабний, безсоромний, але в цьому було щось таке, від чого кров у жилах закипала, навіть якщо я відчайдушно намагалася це приховати.

Я різко розвернулася, наміряючись вирватися з цього задушливого кабінету, але не встигла зробити й двох кроків, Емір виявився швидшим. Його рука вперлася в двері, перекриваючи шлях, а другу долоню він поклав на стіну біля моєї голови, замкнувши мене в пастку.

— Відійди, — сказала я низько, намагаючись зберегти рівний голос.

— А якщо ні? — він навіть не підняв тону, але від цього його голос став ще небезпечнішим.

— Тоді я… — я зупинилася, розуміючи, що жодна погроза зараз не звучатиме переконливо. Моє тіло зрадницьки відгукувалося на його близькість, серце калатало, а подих ставав уривчастим.

Він схилився ще ближче, так, що кінчики його волосся торкнулися моєї щоки.

— Тоді ти залишишся тут. І ми завершимо цю розмову так, як я хочу.

— Ти божевільний, — прошипіла я, дивлячись йому просто в очі.

— Можливо, — він усміхнувся куточком губ. — Але тільки з тобою.

Його пальці ледь торкнулися мого підборіддя, і я різко відчула, що якщо не втечу зараз, то не зможу зробити цього ніколи. Зібравши останні сили, я відштовхнула його груди й, скориставшись моментом, вирвалася з його кола. Але навіть тікаючи в інший кут кабінету, я не відчувала полегшення. 
 
Я ще не встигла віддихатися, як він, наче нічого не сталося, обійшов стіл і відсунув для мене стілець.

— Сідай, — його голос був тихим, але в цій тиші він звучав як наказ.

— Я не… — почала було заперечувати, але він легко, майже ніжно, взяв мене за лікоть і, не залишаючи вибору, посадив на місце.

— Їжа охолоне, — кинув він, ніби це була найвагоміша причина в світі.

Він сів навпроти, спостерігаючи за кожним моїм рухом, і я відчувала, як це мовчання тисне на мене сильніше, ніж будь-які слова. На столі мерехтіли свічки, розливаючи м’яке світло по його обличчю, і від цього він здавався ще більш небезпечним.

— Ти думаєш, що можеш просто втікати від мене, Ліно? — його усмішка була хижою, але погляд… там було щось більше, ніж просто азарт. — Сьогодні ти сядеш зі мною за стіл. І це лише початок.

Я зробила ковток води, щоб приховати тремтіння губ. Усередині все стискалося від роздратування й… чогось іншого, такого, що я боялася назвати.

Я взяла виделку, більше для того, щоб зайняти руки, ніж із бажання щось їсти. Але він, спостерігаючи за мною, виглядав так, наче кожен мій рух для нього — це окреме видовище.

— Ти нервуєш, — промовив спокійно, наче констатував погоду.

— Я злюся, — виправила я.

— Це майже те саме. І те, й інше змушує тебе дивитися на мене інакше.

Він нахилився вперед, ліктями спершись об стіл, і його тінь від свічок впала просто на мене.

— Скажи, Ліно, — він говорив тихо, але в його тоні була незбагненна сила, — коли ти востаннє дозволяла собі бути там, де не можеш контролювати ситуацію?

— Я ніколи не дозволяю собі такого, — відповіла сухо.