Розділ 6

Ліна

Я не могла зосередитися. Ні на роботі, ні на словах гостей, які проходили повз. Навіть на Аїші, яка щось захоплено розповідала про місцеві спеції.
Усе моє нутро було скуто внутрішнім неспокоєм від того погляду, що кинув мені Емір. Від того, як його пальці випадково торкнулися моєї руки, коли він брав келих із кавою. Від того, як він не сказав жодного зайвого слова, і водночас сказав більше, ніж тисячі чужих фраз.

Я не знала, як правильно реагувати. Він то наближався, то зникав на дні. Наче навмисно тримав дистанцію, щоби я шукала поглядом. І що гірше те, що я справді шукала.

Він не робив гучних кроків, не сипав компліментами, не давав обіцянок. Але в ньому було щось таке… небезпечне. Таке, що змушувало мене хвилюватися кожного разу, коли я чула за спиною його кроки.

І мені було лячно не від нього. А від себе.
Бо я відчувала, як мій внутрішній захист, та сама стіна, яку я так ретельно збудувала після стосунків, що спопелили мене — починає тріскати.

Я не знала його намірів. Не знала, чого він хоче від мене. Але я вже точно знала, що мені небезпечно бути поруч із ним.
Бо в цьому погляді, бездонному, як східна ніч, я починала тонути.

Тепер я намагалась уникати його. Кожен раз, коли чула кроки, схожі на його, серце підскакувало до горла. Я ховалась за барною стійкою, змінювала маршрут, просила колег підмінити мене на зміні. Але Емір ніби відчував це, і з’являвся ще частіше та ближче.

Сьогодні я просто не встигла втекти.

— Ліно, шейх хоче бачити тебе у себе. — Голос працівника був рівний, ніби він щойно оголосив прогноз погоди.

Я стисла кулаки.

— Можна дізнатися з якого приводу?

— Він сказав, що щось не так із напоями. Просив тільки вас.

Брехня. Я перевіряла усе тричі. Але йому, здається, подобалося вигадувати приводи. І ще більше, змушувати мене приходити за його покликом.

Я не стукала. Просто відчинила двері. І вловила аромат спецій, дерева, його парфумів, змішаних з небезпекою.

— Ви щось хотіли? — холодно кинула я.

Емір сидів, недбало відкинувшись у кріслі. У темних брюках і сорочці з розстібнутим верхнім ґудзиком він виглядав невимушено. Але його очі… палали.

— Хотів, — відгукнувся він повільно. — Щоб ти перестала тікати від мене.

— Ви лише гість для мене, а я на роботі. Між нами нічого немає, — я зробила крок назад. — Ніколи й не буде.

— Ніколи — це небезпечне слово, крихітко.

Він підвівся. Повільно, наче хижак. Я знову подалась назад, але вже запізно — двері зачинились за мною з глухим клацанням.

— Відкрийте. — Мій голос зрадницьки тремтів.

— Після того, як ти відповіси на одне питання. — Він наблизився впритул. — Чому ти боїшся того, що між нами?

— Бо ви… — я відвела погляд, ковтаючи гіркоту. — Ви не в моєму смаку.

Емір усміхнувся. Нахилився ближче, так, що я відчула жар його подиху на своїй щоці.

— Можливо. Але ти в моєму.

Його пальці торкнулися мого підборіддя. Ледь-ледь. Та в ту мить у мені щось зламалося. Всі бар’єри, які я так старанно будувала.

— Відпусти мене, — прошепотіла я.

— Якщо підеш зараз… я не стримуватимусь наступного разу. Не гратиму в ці ігри.

Ми дивилися один одному в очі. І в цьому погляді була зневіра, пристрасть, лють і… щось ще. Щось що змушувало серце вириватись із грудей.

Я не знала, що зроблю наступної миті. Але знала точно, що цей чоловік уже став моєю стихією. А зі стихіями не граються.

Я стояла посеред його кімнати, затиснута між стіною й самовпевненим, неймовірно дратівливим чоловіком. Серце билося так голосно, що я боялась, він почує. Його погляд ковзав по мені, наче я була не простою дівчиною з готельного персоналу, а здобиччю, яку він уже майже впіймав.

— Навіщо ти мене сюди заманив? — прошепотіла, намагаючись тримати голос рівним, хоча всередині мене вже давно вирував ураган.

— Бо ти тікаєш від мене, а я цього не люблю, — Емір наблизився ще ближче, і я вперлася спиною в стіну. Він нахилився до мого вуха, шепочучи гарячим диханням: — Я звик отримувати те, що хочу.

— А якщо я не хочу? — хрипко видихнула, не в змозі відірвати очей від його рішучого обличчя.

— Тоді доведеться мене переконати, — його пальці легко торкнулися мого зап’ястя. — Але ти сама знаєш... ми обидва давно перестали прикидатися.

Його близькість була нестерпною, солодкою карою, якої я так боялась і водночас жадала. Між нами вирувала напруга — тиха, небезпечна, така щільна, що здавалося, вона могла розірвати повітря навпіл. Я відчувала, як усі мої внутрішні бар'єри тріщать по швах, як тіло зрадницьки тягнеться до нього.

— Ти не маєш права… — прошепотіла, але мій голос зраджував мене. У ньому не було впевненості, лише пристрасть і тремтіння.

— Я нічого не зроблю без твого дозволу, — його голос був оксамитовим, але напруженим, — але ти сама мені це дозволяєш.

Ми дивились одне одному в очі. Мовчки. Дихаючи одним повітрям. Я бачила, як його зіниці розширюються, як напруга в його тілі досягає межі. І знала, що ще мить, і він переступить межу. І я не впевнена, чи зможу йому заборонити.

Його долоня ковзнула до мого обличчя, пальці торкнулись щоки, підборіддя… А потім він нахилився і майже торкнувся моїх вуст. Але не поцілував. Він навмисно тримав цю крихку дистанцію.

— Скажи мені "ні", — хрипко прошепотів. — І я відпущу.

Я заплющила очі. Серце калатало, груди здіймались важко й рвучко. Моє "ні" десь загубилося серед бажання. А коли я знову розплющила очі,  він вже дивився на мене зовсім інакше.

Голодно. Спрагло. І я знала, що ми обоє програли. Я відчувала, як повітря між нами пульсує. Густе, гаряче, мов перед грозою. Кожен його крок у мою сторону змушував мої нервові закінчення вибухати. Його погляд був не просто проникливим, він палив. Я знала, що він от-от торкнеться мене. І я, чорт забирай, не була впевнена, що зможу чинити опір, якщо це станеться.