Розділ 4 

Ліна

Я досі відчувала на собі його погляд, ніби він лишив на моїй шкірі слід, що не можна стерти. Цей чоловік… Емір. Нахабний, самовпевнений і до дратівливого спокійний. Від одного його тону в голосі в мені все стиснулося. Але не від страху — це було щось інше, не до кінця зрозуміле, щось небезпечне.

Я закусила губу, йдучи коридором готелю. Мені здавалося, що весь персонал дивиться крізь мене. Чи, може, це тільки я так реагувала після тієї сцени на палубі? Чесно? Я хотіла вдарити його. А ще...знову почути, як він вимовляє моє ім’я. З таким акцентом… з таким чортовим натяком, ніби я вже належу йому.

— Бридко, Ліно, — пробурмотіла я собі під ніс. — Він зовсім не в твоєму смаку.

Але як пояснити серцю, що не варто пришвидшувати свій ритм, коли цей шейх навіть просто з’являється поруч? Чи коли згадуєш, як близько він стояв?

Я мала б його ігнорувати. Забути. Це був просто гість. Тимчасовий, багатий, самозакоханий гість, який грає у свої ігри з офіціантками на яхті. Але він чомусь вибрав мене.
Навіщо? Оце й насторожувало найбільше.

Я зайшла до службового приміщення, аби перевірити свій новий графік. Планувала сьогодні обслуговувати ресторан на терасі. Улюблене місце, де завжди відчувалася легкість. Але коли мій погляд упав на таблицю, я ледь не перечепилася через власні думки.

— Що?..

Мене перекинули на VIP-зону? Без попередження та пояснень? Раніше цю частину готелю обслуговувала Емра, старша та досвідченіша. Я навіть ніколи не наближалася туди — звідти завжди лунали суворі інструкції, мовчазна еліта і вимоги, від яких у мене крутилася голова. А тепер я? Туди?

Я без роздумів підійшла до координаторки зміни, притискаючи до грудей записник.

— Марто, вибач, але це, мабуть якась помилка? Я мала бути сьогодні на терасі.

Жінка лише знизила плечима.

— Вказівка з адміністрації. Сказали, що ти добре справляєшся, і хочуть випробувати тебе у відповідальнішій зоні. Може, навіть премія буде. Не скаржся — це підвищення.

Премія? Випробування? Мене раніше не надто хвалили, і точно не виділяли. Усе це виглядало… надто зручним. Надто підозрілим.

Я повільно кивнула, намагаючись приховати сумніви. Але коли поверталася до своєї шафки, думка засіла в голові, мов шип. Це він. Це зробив Емір.

Навіщо? Щоб знову кинути свій зверхній погляд? Щоб гратися в "випадковості"? Я не знала. Але одне відчувала чітко, що все це переставало бути звичайною роботою.
А я, переставала почувати себе звичайною офіціанткою.

Я не встигла й двох кроків ступити до нового сектору, як мене охопило передчуття неприємностей. Простір біля басейну здавався зовсім іншим світом. Таким пафосним, мов обкладинка глянцевого журналу. Тут усі рухалися повільніше, витонченіше, мов боялися зіпсувати картинку. А я була чужа в цій картинці. Чужа й... обрана. Не добровільно.

Підсвідомо я вже знала, хто стоїть за цим «переводом». І коли мій погляд ковзнув через натовп і зупинився на ньому — в розкішному білому лляному костюмі, з келихом в руці та ледве помітною, самовдоволеною посмішкою, то у грудях усе стиснулося.

— Ви, — вишипіла я, стримуючи себе, щоб не зірватися.

Емір повільно повернувся до мене обличчям, наче саме чекав цієї хвилини. Його погляд ковзнув по мені зверху вниз, повільно, зухвало, поки в мені наростав гнів.

— Вітаю. Не очікував тебе тут зустріти, офіціантко, — мовив він спокійно та вкрадливо, — Мені приємно, що я зможу спостерігати за твоєю роботою ближче.

— Це ти влаштував усе, так? Перевів мене сюди. Без попередження. Без пояснень. Ти думав, я не здогадаюсь?

— Я, навпаки, сподівався, що здогадаєшся, — він зробив ковток вина, наче це був просто обідній діалог, а не акт нахабного втручання в моє життя. — Інакше це було б не так весело.

— Весело?! — обурення проривалося крізь зуби. — Я не твоя іграшка, зрозумів? Не ти вирішуєш, де я працюватиму.

— Ти помиляєшся, крихітко. — Його голос знизився, став льодяним. — У цьому готелі все вирішую я. І якщо ти хочеш залишитись, то доведеться звикати до нових правил.

Я вдихнула повітря, намагаючись не дати страху взяти верх. Але він був поруч, цей страх — холодний та липкий. Бо в його очах раптом зникли грайливість і насмішка. Вони потемніли, стали твердими, мов камінь. Усе його тіло випромінювало силу й загрозу.

Він зробив крок до мене, нахилившись так близько, що я відчула аромат його парфуму. Такий терпкий, густий, обволікаючий. Його голос був шепотом, але змусив мене здригнутися:

— І запам’ятай, Ліно. Я не люблю, коли мені перечать. Особливо ті, кого я вибрав.

Я мимоволі відступила на крок. Слова, інтонація, навіть погляд — усе було занадто. Небезпечно привабливо. І водночас... тривожно.

— Не плутай владу з правом. Я не твоя, і ніколи не буду, — прошепотіла я, намагаючись утримати тремтіння голосу.

Його усмішка повернулась, та вже не була грайливою. Вона обіцяла гру, у якій правила встановлює тільки він.

— Побачимо, крихітко. Побачимо.

— Ти з глузду з’їхав?! — прошипіла я, наблизившись до нього впритул. — Думаєш, якщо ти тут якийсь місцевий принц, то можна людьми, як фігурками на шахівниці, розпоряджатись?

Емір навіть не поворухнувся. Лише скосив на мене погляд — повільно, холодно, оцінюючи, немов дика кішка здобич.

— Я не думаю. Я роблю, — відказав рівно, з натяком на усмішку, від якої в мене по спині пробіг холодок. — І ти вже на моєму полі.

— Я не твоя іграшка, —  я зітхнула, стискаючи піднос так міцно, що пальці побіліли. — Не сподівайся.

— Іграшки не мають такого вогню в очах, — прошепотів він, нахиляючись ближче до мого вуха, — але іноді саме вогонь найкраще приручати.

Я різко відступила, серце стугоніло так, що, здавалося, його чує весь зал.

— Ти хворий! — пробурмотіла, спробувавши зберегти гідність, але голос трохи здригнувся.

— Можливо, — знизав плечима Емір, — але цікаво, чому тоді ти ще тут, Ліно? Щось тримає?