Розділ 3

Емір

Я не звик помічати облич. Вони усі для мене тимчасові. Придатні до моменту. Службові — як келих у руці чи годинник на зап’ясті. Красиві? Можливо. Цікаві? Рідко.
Незабутні? Ніколи.

Аж поки не з’явилась вона. Вона не мала права привернути мою увагу.
Занадто проста. Не нафарбована, без виклику в очах, без глянцевої зухвалості, якою я насичений до нудоти. Але я побачив її, і все навколо змовкло.

Її рухи були обережними, ніби вона ступала по льоду. Тонка талія, нервові пальці на таці, погляд, який ховався від мого, і тим самим кидав виклик.

Вона боялася, але не тікала. Мені подобається страх у дівчині. Не той, що паралізує, а той, що робить її пульс гучнішим. Я його чую. Відчуваю.
Це мій спорт — ламаю їхню оборону, не торкаючись. Але з нею щось було не так.

Коли вона зупинилась на кілька кроків від мене, я не просто помітив її. Я… захотів її бачити ще.

Дівчина нервово стиснула тацю й це було еротичніше за будь-який відвертий вигин.
Я спостерігав, як її хребет напружується, коли я наближаюсь. Як шкіра на шиї вкривається мурахами. Наче її тіло вже зрозуміло, що вона мені належатиме.
А розум — ще опирається. Воно так завжди. Спершу тіло. Потім все інше.

Я підійшов. Говорив м’яко, але точно. Вона мусила запам’ятати кожне слово. Мені було цікаво, як швидко вона зламається.
Але замість того, щоб зніяковіти вона поглянула на мене. Різко. Прямо. Наче на мить забула, ким я є.

І саме ця мить… Зламала щось у мені.
Я не побачив у її очах тієї звичної покори, до якої всі прагнуть. Я побачив спрагу тікати.ьІ це збудило в мені найдавніший інстинкт — ловити.

Вона боїться мене. Але не настільки, щоб втекти. І не настільки, щоб встояти.
Я не хочу просто тіла. Я хочу цієї її розгубленості. Цього зламу між «можна» і «не можна». Я хочу, щоб вона сама здалася — не під тиском, а під шепотом.
Бо коли така дівчина підкорюється — це не перемога. Це визнання. І я її отримаю.

Я дивився на неї зверху вниз, буквально і символічно. Моя присутність завжди тисне. Я знаю це. Жінки піддаються швидше, ніж вино гріється на сонці. Але вона… вона витримала.

Я нахилився ближче, так, щоб говорити тільки для неї. Щоб її щоки мали причину палати.

— Мені потрібна особиста офіціантка на вечір, — прошепотів. — І я щойно обрав тебе.

Її очі піднялись. І в них не було подяки. Не було навіть розгубленості.
Там палахкотів гнів.

— Я не ваша іграшка, — стиха, але чітко кинула вона.

— Ні. Поки що, — відповів я з повільною усмішкою.

Вона зробила півкроку назад. Таця в її руках ледь хитнулась.

— Відчепіться, — прошипіла. — У вас, мабуть, черга з охочих. Чому лізете до мене?

Я звів брову. Так… цікаво. Я очікував м’якого «ні». Або нервового «так».
Але не цього полум’я.

— Бо жодна з тих, хто в черзі, не намагається тікати від мене, — відповів я. — А ті, хто тікають,  завжди солодші на смак.

Її щоки спалахнули. Але не від сорому, а від злості.

— Ви не маєте права так зі мною розмовляти. Я тут працюю. І не для того, щоб терпіти ваше… марнославне полювання!

Я зробив крок ближче. Її тіло напружилось, але не відійшло.

— Я не полюю, крихітко. Я... обираю. А це — не те саме.

Вона зітхнула різко, затиснула щелепу, її пальці ще сильніше вчепились у край таці.

— То оберіть когось іншого. Та йдіть туди, де вам раді. Бо зі мною… вам буде пекло.

Я дивився на неї кілька секунд. Тиша між нами була напруженішою за будь-яку сварку. Пекло? 

— Саме тому я й не відступлю. — Я усміхнувся.

Я повільно відійшов, не зводячи з неї очей. Її подих був частим, груди злегка тремтіли. Вона виграла раунд, але не гру.

Ця дівчина не розуміє ще, в яке полум’я щойно вступила. А я вже давно обпікаюсь лише тими, хто горить зсередини.

Я спостерігав, як вона віддаляється.
Її постава ще тремтить від злості. Але ходьба рівна. Пряма. Вона думає, що перемогла. 

Яка мила наївність. Це лише пробудило інстинкт, який я довго тримав у ланцюгах. Я завжди контролював себе. Не брав того, що не йшло в руки само. Але вона…
Вона зламала правило, викликала в мені жагу дій, а не тільки спостереження.

Я стояв біля поручнів і дивився у темну воду. Вона хвилювалась, як і я всередині.
Це було нове. Дратівливо приємне.
Мені не відмовляють. А якщо це трапляється, то світ навколо має змінитись під мене.

Ліна ще не розуміє, куди потрапила. Вона думає, що це просто робота. Вона думає, що має вибір. Але в цій країні, в цьому місті, в моїх колах, я творю сценарії. Я переписую долі.

І її вже переписано. Ні, я не зроблю цього примітивно. Не буду нав’язуватись, як голодний підліток. Я буду повільним. Обережним. Проникну у її життя не як Емір, а як постійна присутність, якої вона не зможе позбутись.

Її робота? Скоро вона дізнається, що її графік змінено, випадково, звісно. Що вона працює у тих секторах, де буваю я.

А її кімната? Можливо, комусь прийде в голову, що її потрібно переселити, наприклад, кудись ближче до віп-крил. З міркувань безпеки.

Документи? Ніхто не скаже, що щось з ними не так, але вона сама відчує, що виїхати з країни вже не так просто, як здавалося.

Це не буде насильство. Це буде пастка, з якої вона не відчує моменту, як втратила свободу. А потім… Я підходитиму ближче. Але не з тілом. З турботою. Повагою.
Підкидатиму вогонь у її сумніви. Дотиком. Словом. Кроком повз неї у коридорі.
Ніяких наказів, а тільки відчуття, що вона належить мені, ще не усвідомлюючи цього.

Бо коли вона сама зробить перший крок, я зможу його прийняти. І замкнути коло.
Вона стане моєю. І, найголовніше — вона сама захоче цього.