Розділ 2

Ліна

Сонце вже не палило, як вдень, але повітря все одно залишалося важким. Гаряче, мов після душу, і з липким відчуттям на шкірі. Я витирала шию рушником, намагаючись не думати, що це лише початок мого робочого дня.

— Сьогодні ти працюєш вечірню зміну, — сказала Менекше, жінка з рецепції, ледь глянувши на мене, ніби я була прозора. Її англійська була ламаною, але достатньою, щоб видавати накази.

— Добре, — відповіла я коротко, хоча насправді мріяла лише про ліжко. Після всіх цих змін, спеки, чужого середовища, я відчувала себе виснаженою.

— Але не тут, — додала вона і підняла на мене очі. — Тебе відправлять на яхту.

— Яку ще яхту?

Моя спина ніби стиснулась. Ці два слова — "на яхту" — прозвучали надто пафосно, надто небезпечно, як для простої української студентки, яка приїхала заробити на новий ноутбук.

— Вечірка. Важливі гості. Ти в списку офіціанток. Гарна англійська, гарна зовнішність, а отже підходиш, — кинула вона байдуже.

Я стояла мов укопана. Що там за гості? Чому я? Чому не якась місцева, яка звикла до таких подій і знає, як поводитися на елітних яхтах?

— Це обов’язково?

— Це важливо, — злегка всміхнулась Менекше. — Платять більше. Не смій зіпсувати. Там буде Емір-бей.

Вона сказала це так, наче мала б мене заспокоїти. Але всередині мене щось сіпнулося.

Емір. Я вже не мало чула про це ім’я. Брат шейха. Чоловік, про якого персонал готелю говорив пошепки. З холодною повагою і трохи, зі страхом.

— Добре, — видушила я з себе й кивнула.

Менекше кивнула у відповідь і подала білий пакет.

— Уніформа. Ти маєш виглядати… дорого.

Я відкрила пакет і побачила сукню. Коротку. Тонку. З глибоким вирізом на спині. У мене пересохло в роті.

"Просто робота", — повторила я подумки, намагаючись переконати себе.
Але щось у мені вже відчувало, що цей вечір змінить хід усієї історії.

Яхта виблискувала вогнями, мов шмат золота посеред темного моря.
Її силует чітко вирізнявся на фоні глибокого вечірнього неба, а довкола лунала музика, не надто гучна, але така, що змушувала тіло напружено очікувати чогось… невідомого.

Я стояла біля трапа, злегка змерзла, але не від вітру, ні. Від сукні. Вона оголювала мене більше, ніж я дозволяла навіть власному дзеркалу. Мереживна спинка, тонкі бретелі, довжина, якої вистачало лише щоб не здатися відверто вульгарною.

"Це просто форма," — вмовляла я себе.
Просто робота. Просто вечір. Просто… яхта.

Слуги допомогли мені зійти на борт, і я опинилася серед розкоші, яку раніше бачила тільки в кіно. Білий глянець, витончені столи, келихи, що виблискували у світлі ліхтарів, дівчата в таких самих сукнях, як у мене. Зібрані, мов ляльки, з байдужими очима.

"Не показуй страху," — прошепотіла я собі.

— Ви — новенька? — підійшла до мене старша офіціантка, туркеня з чорним підведенням очей. — Тримай тацю. Ти сьогодні на верхній палубі. Коктейлі, фрукти, посмішка. І нічого зайвого.

Я кивнула, притискаючи підборіддя. Схопила тацю, наче щит. А потім пішла вгору, сходами, які м’яко підсвічувалися.

І тоді я його побачила. Він стояв спиною, біля поруччя. Суворий, у чорній сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком, зі склянкою віскі в руках. Його профіль був вирізьблений, мов у статуї. Але щось у поставі… напружене. У ньому не було легкості. Тільки контроль.

Я не знала, що це він. Але знала — це той, про кого говорили з острахом. Той, чия присутність змінює атмосферу довкола.
Я зупинилася на мить. Зробила вдих. І ступила на палубу.

Емір обернувся. Його очі були темні, мов ніч, ковзнули по мені, і завмерли.

Я відчула, як по спині повільно сповз холод. Він бачив мене. Не просто поглядом, а так, ніби зрозумів щось, чого ще не встигла зрозуміти навіть я сама.

Його губи не ворухнулись, але щось у кутику рота сіпнулось. Інтерес. Можливо. Але в ньому не було теплоти. Лише вивчення. Немов я була цікавою головоломкою. Або… наступною здобиччю.

Я швидко відвела очі. Пройшла повз, намагаючись не тремтіти, не оступитись, не дати себе зламати. Але його погляд впікся в мене, немов клеймо.

І саме тоді я зрозуміла, що цей вечір уже не буде просто роботою. І я вже не просто дівчина з готелю. 

Я тримала тацю, мов рятівне коло, і механічно розносила напої. На автоматі усміхалась, кивала, дякувала турецькою, англійською і навіть французькою, якщо треба було. У голові гуділо від музики й хвилювання, але я вперто тримала себе в руках.

Головне — не накосячити. Це повторювалося в голові, мов мантра.
Я знала, що одна помилка, і завтра мене можуть відправити додому. Без грошей. Без мрій. Без права повернутись.

Я пройшла повз високого чоловіка в білій сорочці, який замовив коктейль. Простягнула йому келих. І саме в цей момент — знову відчула пекучий погляд.

З протилежного кінця палуби він знову дивився на мене. Емір. Я не бачила його наближення, не чула кроків, не ловила його слів. Але кожною клітинкою тіла відчувала, як він… дивиться.
Суворо. Пильно. Зосереджено.
Наче я — завдання, яке він має вирішити.

Моє серце різко стукнуло в грудях. Я схилила голову, наче шукаючи щось на таці. Насправді ж, просто ховалась.
"Тримайся, Ліно. Не зірвися."

Я підійшла до наступного столика, але рука мимоволі здригнулась, і келих захитався.

— Обережно, — кинула старша офіціантка, яка стояла поруч. — Не ганьби готель.

Я стисло кивнула. Горло перехопило. Моя шкіра горіла. Я відчувала, як його погляд проходить крізь тканину сукні, торкається оголених лопаток, шия палає, руки тремтять. Що зі мною?

Я ніколи не була слабкою. Але зараз…
Його увага без жодного слова, жодного дотику, зводила мене з розуму. Він не кліпав. Не відводив очей. Просто дивився.

Я схилилася, щоб поставити келих на столик. І саме в цю мить відчула, що він ближче. Ближче, ніж кілька хвилин тому.