Розділ 1

Ліна

Сонце вже встигло добряче припекти, коли я вийшла на терасу нашого готелю. Десь далеко шумів берег, а повітря було просочене ароматом солі й жасмину. Туреччина. Я й досі не могла повірити, що ми з Катею дійсно наважились на це.

Це мало бути літо мрії. Ми планували втекти від буденності, заробити трохи грошей, побачити світ. Яскраві фото в інстаграмі, вечори під зорями, нові знайомства… Все здавалося казкою, аж до моменту, коли нас із Катею розділили в аеропорту. Як виявилось пізніше, її забрали працювати в інший регіон. Я залишилась сама. І хоч вона запевняла мене, що все гаразд і ми зможемо бачитися, десь у глибині серця я відчувала тривогу.

Катя була мені як сестра. Ми завжди тримались разом, і, у навчанні, в поїздках, та труднощах. А тепер її поруч не було. Вперше за довгий час я відчувала себе по-справжньому самотньою.

Моє місце роботи — невеликий, але досить елітний готель. Адміністратор на рецепції. Це значить: завжди з усмішкою, навіть коли хочеться провалитися крізь землю від втоми. Але я намагалась. Старанно. Бо знала — це мій шанс змінити щось у житті. І я не мала права його змарнувати.

Щодня я бачила сотні людей. Пари, родини, гучних туристів, мовчазних мандрівників. Але кожного разу, коли я поверталась у свою кімнату, мені не вистачало одного — знайомого голосу Каті, її сміху, її дурних порад перед сном.

Я була тут… але частинка мене лишилась там, де була вона. І хоч я пообіцяла собі не занурюватися в ностальгію, цього ранку, тримаючи в руках чашку кави, я все ж подумки звернулася до неї:

 "Сподіваюсь, ти щаслива там, Катю... Але чомусь мені здається, що все лише починається."

Початок робочого дня був, як завжди, метушливим. Готель ще не встиг остаточно прокинутись, а в голові вже гули нагадування, що потрібно перевірити списки поселення, оновити графік прибирання, відповісти на повідомлення менеджера. Розплющивши очі зранку, я знову пообіцяла собі випити каву до дев’ятої і, звісно, знову не встигла.

Я стояла за стійкою рецепції, ввічливо посміхаючись кожному, хто проходив повз. Місцева спека, яка спершу здавалася екзотичною, тепер просто втомлювала. Але попри втому, я трималася. Це була моя робота і мій шанс.

Мене вирвали з думок слова колеги:

— Ліно, щойно телефонували з центрального офісу. Очікують особливого гостя. Має зупинитись у нас на кілька днів. Всі мають бути максимально уважні. І ти, зокрема, як головна адміністраторка, тримай усе під контролем.

"Особливий гість", — я автоматично повторила про себе, — "Ну звісно. Хто б це не був, ще одна причина не сісти на ту кляту каву."

Я кивнула й записала нагадування в блокнот. З кожним новим обличчям, що проходило повз стійку, я несвідомо вдивлялась: чи не він це?

Та водночас думки знову повернулися до Каті. Ми разом летіли у Туреччину, планували працювати в одному місті, можливо, навіть в одному готелі… Але одразу після прибуття її, як вона мені написала, перевели до іншого закладу. Вона не мала вибору бо робота була підписана заздалегідь.

Я скучила за нею. За нашими розмовами, дурними жартами та підтримкою. Тут я була сама. У чужій країні, серед чужих людей, і щодня вдягала усмішку, як уніформу. Але я мала мету. І мала витримати.

Я сиділа за рецепцією, ще раз переглядаючи списки бронювань, коли за моїм столом з'явився новий рух. Погляд випадково впав на годинник і вже через кілька хвилин я чула, як відчиняються двері вхідного холу, і люди почали сходитися до рецепції. Це був він. Чоловік, про якого всі шепталися зранку.

Емір аль-Хассан. Я чула його ім'я, але зараз, коли він стояв переді мною, все мало інший вигляд. Високий, з темним поглядом, що ледь помітно мав якийсь відтінок, неначе ховаючи думки за ним. В його рухах була витонченість і сила одночасно, а його вираз обличчя спокійний і впевнений, ніби світ, що його оточував, йому підкорявся.

Я відчула, як серце починає битися трохи швидше. Хоча він був привабливим, я намагалась не показувати жодних емоцій. Як адміністратор готелю, я повинна була залишатись професіоналом і не дозволяти собі відчувати зайвий інтерес до клієнтів. Тому я ледь помітно усміхнулась і підняла погляд, коли він наблизився до мене.

— Вітаємо в готелі, пане аль-Хассан. Чим я можу вам допомогти? — спитала я, намагаючись не виявити своєї нервозності.

Емір повернув погляд на мене лише на мить, але цього було достатньо. Його очі, темні як ніч, коротко зафіксували мене, а потім він відволікся, ніби ця розмова не була для нього чимось важливим.

 — Мені потрібен ключ від номеру. І щоб ніхто не турбував, — коротко сказав він, не даючи більше шансів на будь-яку розмову.

Я забрала ключ від номеру, виконала всі необхідні формальності та передала йому картку, але в моїй голові залишалася лише одна думка: чому він виглядав так, наче йому все байдуже? Навіть мимоволі, я порівнювала його з іншими гостями, які хоча б віддавали належну увагу тим, хто їх обслуговує. Але цей чоловік був зовсім іншим. Його холодність, схоже, була частиною його характеру.

Його слова були короткими і ясними, але те, що я помітила, було значно глибше, ніж просто відсутність ввічливості. Я побачила, як він кидав швидкі погляди на мене, але всі вони були настільки нейтральними, що я почала відчувати деяку незручність від цього.

Я оберталася до комп'ютера, намагаючись тримати своє обличчя непроникним, але розум все одно відразу почав міркувати. Цей чоловік... Що його насправді цікавить? І чому, незважаючи на його хіба що зосереджений погляд, я відчуваю щось таке, що змушує мене звертати на нього більше уваги?

Може, це була його аура? А може, просто я не звикла бачити таких людей. Людей, які з кожним рухом нагадували, що вони належать до іншого світу? І я не могла позбутися цього відчуття, поки він йшов до ліфта.