Епілог.

Вранішнє сонце заливає простору вітальню квартири Макса та Жені, безжально висвітлюючи кожну порошинку хаосу, що панує тут у цей особливий день. Кімната нагадує епіцентр невеликого, але дуже емоційного вибуху, де на диванах та стільцях лежать розкидані елементи шкільної форми, яскраві стрічки та численні пакування від шпильок. Повітря густо пахне лаком для волосся, міцною кавою та дорогими парфумами, створюючи неповторний аромат святкової паніки. Женя гасає кімнатою з гребінцем у руці, намагаючись упіймати свою непосидючу доньку Христю, яка навмисне ховається за шторами та голосно хихоче. Макс стоїть перед дзеркалом у коридорі та з відчаєм в очах намагається зав’язати краватку, що ніяк не хоче лягати ідеальним вузлом.

Оля сидить у глибокому оксамитовому кріслі біля вікна, тримаючи в руках чашку теплого трав’яного чаю, і з легкою усмішкою спостерігає за цією сімейною виставою. Вона виглядає напрочуд спокійною та зібраною на тлі загальної метушні, наче єдина доросла людина в цьому приміщенні. Її світле волосся, до якого вона повернулася кілька років тому, м’якими хвилями спадає на плечі, підкреслюючи свіжість обличчя та глибину очей. Елегантна сукня пастельного відтінку ідеально облягає фігуру, додаючи їй образу витонченості та жіночності. Оля відчуває себе комфортно у власній шкірі, вона насолоджується моментом і радіє своїй ролі хрещеної матері, яка сьогодні поведе свою маленьку копію до першого класу.

— Слухай, Олька, я серйозно не розумію, як ти зберігаєш такий дзен, коли ми тут усі божеволіємо. Йога допомагає? — Видихає Женя, нарешті спіймавши Христю та починаючи вплітати їй у коси величезні білі банти. — Ти просто зобов’язана колись пройти через це пекло з власними дітьми. До речі, коли ми вже нарешті погуляємо на твоєму весіллі? Чи ти плануєш залишатися нашою прекрасною і недосяжною сніговою королевою вічно?

Макс визирає з коридору, нарешті впоравшись із краваткою, і теж кидає на Олю зацікавлений погляд, очікуючи на чергову порцію її фірмових відмовок. Оля робить ковток чаю, ставить чашку на столик і повільно хитає головою, зберігаючи на обличчі лагідний вираз.

— На моєму весіллі ви погуляєте ще не скоро, бо на горизонті жодного кандидата. Ти ж знаєш, мені важко знайти потрібну людину. — Спокійно відповідає вона, підводячись із крісла та підходячи до Христі, щоб поправити їй комірець білосніжної блузки. — Мені зараз дуже добре самій, я маю час на роботу, на подорожі і на те, щоб спостерігати, як ви двоє намагаєтеся не спізнитися на лінійку. — Вона присідає перед маленькою беззубою дівчинкою з яскравими очима, що дивиться на неї, як на янгола. Стиснувши руку похресниці, Оля усміхається. Їй достатньо її маленької прокази похресниці.

Вони виходять з під’їзду, сідають у машину і вирушають знайомим маршрутом, який за десять років встиг змінитися до невпізнання. Місто виросло, на місці старих скверів з’явилися нові кав’ярні, але дорога до школи залишається незмінною ниткою, що з’єднує минуле і майбутнє. Коли автомобіль зупиняється біля воріт, Оля із задоволенням відзначає, як сильно змінилася сама школа. Фасад будівлі сяє свіжою фарбою теплих відтінків, старий асфальт замінили на акуратну бруківку, а клумби рясніють чорнобривцями та айстрами. Цей простір більше не виглядає сірим чи гнітючим, він наповнений життям, кольорами та дитячим сміхом.

На широкому ганку біля мікрофона стоїть батько, і Оля відчуває приплив гордості та теплоти, дивлячись на його знайому статурну фігуру. Він трохи посивів за ці роки, схуднув і постарів, зморшки біля очей стали глибшими, але в його поставі та голосі досі відчувається та сама непохитна впевненість директора, який тримає все під контролем. Він вітає присутніх, говорить про нові починання та важливість знань, і Оля ловить кожне його слово, розуміючи, скільки сил він вклав у те, щоб ця школа стала такою сучасною та затишною.

Розпочинається урочиста частина, і високий одинадцятикласник, сором’язливо усміхаючись, підхоплює маленьку Христю на плече. Дівчинка міцно стискає в руці важкий мідний дзвоник, перев’язаний синьо-жовтою стрічкою, і з усієї сили калатає ним, наповнюючи подвір’я чистим та радісним звуком. Оля стоїть поруч із Женею, яка розчулено витирає сльози, і відчуває, як цей дзвін відгукується в її серці світлою ностальгією. Вона дивиться, як Христя робить своє перше коло пошани, махаючи рукою батькам, і розуміє, що життя продовжується у найкращому своєму прояві.

Оля мимоволі ковзає поглядом по рядах учителів, які вишикувалися вздовж квіткових клумб, і раптом її очі зупиняються на знайомій постаті. Валерія Віталіївна стоїть трохи осторонь від основної групи вчителів, і візуальний розрив у десять років, що минули з моменту їхньої останньої зустрічі наприкінці десятого класу, зараз здається Олі не просто часом, а цілою прірвою. Перед нею постає зовсім інша жінка, значно доросліша, строга та монолітно впевнена, чия постава у бездоганному брючному костюмі випромінює холодну професійну витримку людини, що нарешті знайшла свою справжню опору. В її образі більше немає ні краплі тієї ефемерної ніжності та маніпулятивної крихкості, яку колись так відчайдушно кохала Оля, зникли і м’якість у погляді, і ті нервові рухи, що викликали бажання захистити. Теперішня Лєра виглядає абсолютно чужою та завершеною у своїй новій іпостасі, і Оля, дивлячись на ці гострі вилиці та лаконічну зачіску, остаточно усвідомлює, що їхній скандал тоді пішов на користь кожній.

Їхні погляди перетинаються через голови сотень людей, і світ навколо на мить завмирає, залишаючи їх сам на сам у візуальному контакті. Оля не відводить очей, вона дивиться на свою колишню вчительку спокійно та відкрито, не відчуваючи ні болю, ні образи, ні бажання втекти. Вона бачить у очах Валерії Віталіївни подяку за це мовчазне визнання і ледь помітний сум за тим, що вже давно стало історією. Оля м’яко всміхається кутиками губ і робить ледь вловимий кивок головою, ставлячи в цьому безмовному діалозі фінальну крапку прощення.