Право на закінчення

Так тепло, як у цьому травні, не було ще ніколи. Усі діти вже бігають майданчиками, стрибають деревами, збирають квіточки та розбивають коліна, ганяючи на велосипедах і роликах тротуарами. Кожен ранок у вікно голосно співають пташки, цвіріньканням підіймаючи Олю з ліжка. Працівники комунальної служби кожен ранок понеділка виходять до них у двір, вмикаючи набридливі машини, які ричать, скошуючи траву. Разом з тим маленьке руде кошеня, якого подарував Олі батько на новий рік, втомлено позіхає, висунувши язика і потягуючись на підвіконні, зістрибує з відкритого вікна та йде до Олі на ліжко, починаючи мурчати на вухо, тертися носом об щоку і залишати слину, що повільно стікає обличчям до вуха. Оля повільно прокидається, теж потягуючись у теплому ліжку, розтягуючи момент підйому. 

Лише коли до початку уроків у онлайн-школі залишається десять хвилин, Оля відкидає ковдру і опускає ноги на підлогу. Навіть не зазирнувши у дзеркало, вона знає, що її яскраве червоне волосся, вже довше, ніж каре, виблискує на сонці і куйовдиться гніздом, яке не бере жодна розчіска. 

Новий, спокійний ритм життя, розмірений щотижневими сесіями з психологинею, де вона вчиться заново дихати, став її новою нормою. З Женею, Даринкою та навіть Максом зв'язок не обірвався, бо вони часто переписуються у месенджерах, хоча в класі досі гуляє зручна для всіх легенда, нібито Оля просто збунтувалася і принципово не схотіла вчитися під пильним наглядом батька, який раптово став директором після оприлюднення деяких непотрібних файлів з його комп’ютера. 

Навчання тепер вміщується у прямокутник екрана, розбитий на дрібні віконця з обличчями вчителів та чорними квадратами аватарок однокласників. Оля поринула в навчання з головою, віддаючись йому з тією самою пристрастю, з якою раніше тікала від реальності. Вона ретельно конспектує лекції, виводячи формули в зошиті, поки кіт спить прямо на підручнику з біології, гріючись від корпусу ноутбука. Але ця дистанційна реальність має свої суттєві переваги, бо посеред нудної лекції з літератури можна просто вимкнути камеру і мікрофон, і, не знімаючи навушників, піти на залиту сонцем кухню. Можна заварювати собі м'ятний чай, слухаючи про козацькі походи під шум закипаючого чайника, або просто стояти біля відчиненого вікна, вдихаючи запах бузку, поки вчителька за екраном перевіряє домашнє завдання. 

Сьогодні у батька рідкісний вихідний серед тижня, і він, скориставшись перервою між онлайн-уроками, обережно стукає у двері її кімнати, тримаючи в руках дві чашки кави.

— Можна? У мене є хвилинка на серйозну розмову, доки твій математик не повернувся з віртуальної перерви. — Він м’яко усміхається, ставлячи чашку на її стіл, поруч із сплячим котом. Оля відсуває навушники на шию і питально піднімає брову, вже передчуваючи якусь небажану тему.

— Дякую. Про що розмова? — Батько сідає на край ліжка, мовчить, збираючись з думками, і зрештою видихає:

— Наступної п’ятниці у школі останній дзвоник. Олю, я думаю, тобі варто прийти. — Оля ледь не похлинулася кавою. Вона різко ставить чашку на стіл.

— Тату, ти серйозно? Я ж на дистанційному. Яка мені різниця до того дзвоника? Це для тих, хто туди ходить щодня.

— Це для всіх учнів школи, і ти теж учениця цієї школи, хоч і вчишся дистанційно. Будь ласочка, це ж традиція.

— Традиція стояти годину на сонці під гучну музику і слухати нудні промови? — Оля нервово смикає пасмо волосся. — Я чудово обійдуся без цього. Мені комфортно тут, за екраном. Я не хочу туди повертатися, ти ж знаєш.

— Я знаю. — Голос батька стає твердішим, але залишається спокійним. — Я розумію, чому ти не хочеш. Тобі здається, що там все нагадуватиме про... минуле. Але, доню, ти вже пів року працюєш над собою. Ти стала сильнішою. Ховатися вічно неможливо. Психолог теж казала, що тобі потрібна поступова ресоціалізація.

— Я спілкуюся з людьми! — Обурюється Оля. — З Женею, з Даринкою, з Нікою, з Максом, врешті решт. Мені вистачає.

— Онлайн-спілкування і пара друзів — це не те саме, що вийти в соціум. Послухай, твоя відсутність лише підживлює плітки. Якщо ти прийдеш, спокійна, вродлива, впевнена у собі, — ти покажеш їм усім, що у тебе все гаразд. Підіграй цій легенді про «небажання вчитися у батька-директора», хай бачать, що ми з тобою в нормальних стосунках. — Оля відводить погляд у вікно. Там, на вулиці, вирує яскраве, безпечне життя, а батько пропонує повернутися туди, де було темно і холодно.

— Мені байдуже на плітки, тат. Я просто не хочу бачити деяких вчителів. І не хочу, щоб на мене витріщалися, наче на експонат у музеї, який пів року тримали в запаснику.

— Олю. — Батько нахиляється ближче, протягнувши голосні у її імені. — Це всього лише година. Одна година, щоб поставити крапку в цьому навчальному році. Це потрібно не їм, це потрібно тобі, щоб відчути, що ти контролюєш ситуацію, а не твої страхи контролюють тебе. Я буду поруч. Женя з Даринкою будуть поруч. Льоша, зрештою, буде там. — Згадка про Льошу трохи пом’якшує її опір. Вона зітхає, відчуваючи, як небажання боротися з батьковими аргументами переважує страх. Він говорить розумні речі, хоч і неприємні.

— Гаразд. — Собі під носа бурчить вона, не дивлячись на нього. — Але якщо мені стане некомфортно, я одразу піду додому. І ти не будеш мене зупиняти.

— Домовилися. — Батько полегшено усміхається і підводиться. — Обіцяю, ніхто тебе не триматиме силоміць. Дякую, доню. — Він виходить з кімнати, тихо причинивши двері. Оля ще кілька секунд дивиться на зачинені двері, відчуваючи легкий холодок тривоги всередині, попри травневе тепло. Але попри це вона рішуче натягує навушники, повертає мікрофон у робоче положення і знову звертається в екран ноутбука, де якраз починалася конференція з алгебри.

Оля стоїть перед високим дзеркалом у своїй кімнаті і прискіпливо розглядає відображення. На ній ідеально сидить легкий костюм, темні штани прямого крою підкреслюють довжину ніг, а вільна біла сорочка додає образу повітряності. Її червоне волосся, що за пів року встигло значно відрости, м’якими хвилями спадає на плечі, сяючи під променями травневого сонця. Оля торкається кінчиками пальців ледь помітної білої лінії посеред брови. Цей слід тепер сприймається просто як частина її обличчя, як нагадування про пройдений шлях, яке більше не викликає болю чи бажання негайно сховатися під густим чубчиком.