Рани залічують поодинці

Завтра нічого не було. І післязавтра. Не було нічого.

*******************

ВІД ОБЛИЧЧЯ ЛЄРИ

*******************

Тридцяте грудня просочується у вітальню крізь щілини зачинених вікон липким та сірим маревом. Валерія Віталіївна не встає з дивана вже тиждень, бо будь-який рух здається їй непосильним тягарем, що здатен остаточно зламати крихкий хребет. Стіни колись затишної квартири поступово перетворюються на стіни холодного склепу, де повітря стає густим від пилу, затхлості та застарілого відчаю. Вона не виходить на роботу, ігнорує десятки пропущених дзвінків з гімназії та повністю відгороджується від світу, який продовжує галасливо обертатися за межами її власної порожнечі.

Фізичне згасання проявляється у кожній лінії її виснаженого тіла. Колись витончені та привабливі вилиці тепер гостро ріжуть обличчя, обтягнуте сухою та мертво-блідою шкірою, що нагадує старий, напівпрозорий пергамент. Очі глибоко западають у темні ями постійної втоми, а погляд годинами нерухомо завмирає на одній точці на стелі, де повільно збирається сіре павутиння. Лєра уникає дзеркал, але вона і без них відчуває власну лякаючу крихкість. Її тонкі пальці нагадують сухі гілки, які безсило лежать поверх важкого занедбаного пледа. Вона зовсім перестає їсти, відчуваючи лише тяжку нудоту від самої думки про будь-які запахи чи смаки. Брудне волосся збивається у важкі та сплутані пасма, які вона не має волі навіть просто пригладити рукою. Час для неї остаточно розмивається, втрачає звичні межі та перетворюється на нескінченну в’язку ніч посеред похмурого зимового дня.

Лєра відчуває, як усередині кожної клітини її тіла пульсує тупий і невідступний біль, який неможливо втамувати жодними ліками чи виправданнями. Вона знову і знову тягнеться до телефона, бо цей невеликий шматок скла і пластику залишається її єдиною ниткою, що ще хоч якось пов’язує її з реальністю. Пальці звичним, майже автоматичним рухом відкривають приватний чат, де збережені сотні повідомлень від Олі. Жінка вдивляється у слова, які колись приносили їй тепло, а тепер перетворюються на розпечені голки, що прошивають її свідомість наскрізь. Кожне «люблю», кожне «дякую за вечір» або коротке «сумую за тобою» викликає у неї напад гострої фізичної задухи. Вона бачить у цих рядках ту неймовірну довіру, яку вона власноруч розтрощила на найдрібніші уламки заради ефемерного відчуття контролю над чужим життям.

Її погляд застигає на статусі Олі, де вказано час останнього перебування в мережі. Лєра вираховує кожну хвилину, уявляє, що робить її маленька кохана світловолоса дівчинка в цей момент, про що вона думає і кого бачить поруч із собою. Вона відчуває себе примарною душею, яка приречена вічно спостерігати за чужим життям і щастям, до якого її більше не пускають навіть на поріг. Ревнощі змішуються з каяттям у такий пекельний коктейль, що Валерія починає тихо вити у порожнечу кімнати, затискаючи рот краєм брудного пледа. Вона згадує дотик Олиних рук і губ, запах її шкіри та яскраві білі пасма волосся на своїх подушках, і ці спогади здаються їй тепер солодкими тортурами, від яких неможливо відмовитися за власною волею. Вона приречена страждати.

У її голові нескінченно прокручується сцена їхньої останньої розмови, кожен жест і кожне слово Віктора Олександровича, яке відлунює в її думках наче смертний вирок. Вона ненавидить себе за слабкість, за свій канал, за цю хворобливу жагу бути богом у чужих долях, бо врешті-решт вона залишається абсолютно самотньою у самому центрі створеного нею хаосу. Порожнеча навколо стає настільки фізично відчутною, що Валерії здається, ніби повітря в квартирі закінчується, залишаючи лише сморід її власного морального розпаду.

Лєра сповзає, ні, падає з дивана на холодну підлогу, бо м’яка поверхня більше не здатна тримати її розбите тіло, що прагне лише одного — остаточно зникнути. Вмерти. Вона заходиться риданням, яке більше нагадує тваринне скавучання, бо звичайні сльози закінчилися ще кілька днів тому, залишивши після себе лише пекучу сіль на щоках. Її вузькі груди здригаються від неконтрольованих спазмів, вона обіймає себе за коліна і розгойдується з боку в бік, наче намагається заколисати власний біль. Валерія марить тишею, вона хоче, щоб цей нескінченний гул у голові нарешті припинився, щоб світ просто вимкнув світло і перестав вимагати від неї бути живою. Будь-який фінал зараз здається їй найбільшим милосердям, бо кожен новий вдих приносить лише чергову порцію свіжого відчаю. Вона прагне розчинитися в сірих сутінках вітальні, стати частиною пилу на полицях, аби більше ніколи не бачити власного відображення та не відчувати ваги скоєного.

Клацання вхідного замка розриває цю важку тишу, і в кімнату входить Дарина. Дівчина приносить із собою різкий запах морозу та передсвяткової метушні, що виглядає в цьому занедбаному приміщенні максимально недоречно. Вона обережно ставить на стіл невеликий термос із домашнім бульйоном, намагаючись не дивитися на жахливий стан своєї тітки. Дарина повільно опускається поруч із нею прямо на підлогу, ігноруючи бруд, і бере Валерію за холодну, кістляву руку, яка зовсім не чинить опору.

— Лєр, подивися на мене. — Тихо каже дівчина, намагаючись зазирнути в порожні очі вчительки. — Ти знаєш, який сьогодні день? — Але Валерія лише продовжує дивитися в підлогу перед собою. — Скоро Новий рік, місто вже все у вогнях, люди сміються, купують подарунки. Тобі треба жити далі, чуєш? Не можна так себе ховати, ти просто вбиваєш себе в цій порожнечі.

Дарина починає говорити про те, що час лікує, що можна спробувати все виправити, якщо просто піти до Олі та чесно поговорити з нею ще раз. Ці слова діють на Лєру як удар струмом, вона різко відсмикує руку і знову починає битися в судомах відчаю, захлинаючись новими сльозами.

— Я просила, Дарин, просила, благала! — Вигукує вона, крик болем відлунює від голих стін. — Я стояла перед нею ледь не на колінах, я готова була вирвати своє серце, аби вона тільки повірила! — Лєра закриває обличчя долонями, і її плечі продовжують ходити ходором від безсилої люті на саму себе. Вона знову і знову повторює ці слова, наче заклинання, що не спрацювало, відчуваючи, як остання надія на прощення розсипається в попіл під тиском холодного грудневого вечора.